Я вийшов з лікарні і побрів по місту. В очі кинувся головний будинок Вестмінстерського абатства.
Я саме повільно підходив до будівлі.
Бог... — подумалося мені. — Навряд чи ти любитель церков, адже ти сам говорив нам не створити кумира, але... — я зайшов в головну будівлю, в якому зараз було не особливо багато людей, а з головної будівлі я вийшов в Коледж гарден.
На вулиці було все так само свіжо, я подивився в небо.
Оля завжди була особливою. Вона добра, ніжна, щира дівчина. Вона заслужила на життя. Ти послав їй випробування. Проблеми в сім'ї, хвороба... Але ти ж послав їй Марію. Думаю, це не випадково. Марія ж мати... По Біблії. Вона замінила нам мати. Вона зробила все для нас, все що в її силах. Не дивлячись на те, що я псую життя її доньці.
Ти послав їй цього американського лікаря. Джея, від біблійного «Яків»… Він впорається. Оля теж впорається. І я... — я раптом став на коліна, прямо на холодну грудневу землю, продовжуючи дивитися в небо.
Господи, благаю тебе... — я вдивлявся в височінь. — Прошу, дозволь їй жити. Дозволь їй любити і бути коханою. Дозволь їй народити дітей... А я... Я хочу це побачити, Господи.
Небо було сірим і похмурим, мені на щоку впала перша крапля, потім друга, третя... Дощик все наростав і за пару хвилин став зливою. А я все стояв і дивився в небо. Обличчя було мокре від дощу.
Все ж зима в Англії — холодна осінь України. — промайнуло у мене в голові. — Але ми всі під одним небом. Господи... Мені правда нічого не хочеться так, як її одужання... Я... Я не буду шукати зустрічі з Сашею. Я готовий пожертвувати цими почуттями. Я готовий пожертвувати життям. Всім. Все що хочеш... Забери у мене, якщо потрібно.
Я остаточно змок, а дощ ніби як почав притихати і в небі з’явилося сонечко, майже як влітку.
Я посміхнувся і встав, подивившись на годинник.
Підготовка закінчується, скоро почнеться операція, через годину або дві. — я глянув в сторону дороги з внутрішнього дворика. — Я повинен бути там всю операцію.
Я покинув територію абатства і попрямував до лікарні.
Дощ нарешті припинився.
Біля лікарні я побачив знайомий силует... І не повірив своїм очам.
Саша стояла і курила... Затягувала цей противний дим в свої легені.
Я спочатку прискорив крок, але потім, метрах в десяти від Саші, зупинився.
Я не шукаю зустріч з нею. — твердо сказав я сам собі і пішов в бік входу.
— Навіть не підійдеш? — гукнула мене моя блондинка.
Я зупинився. Блондинка виявилася у мене за спиною.
— Мати сказала мені, що у Олі сьогодні операція. Я приїхала вчора, але вирішила не турбувати її перед такою важливою подією... — шепотіла Саша. — Владе, я багато думала... Я не можу без тебе. Я говорила з матір'ю, вона лише зітхнула і сказала що любить мене, вона не стала мене зупиняти.
— Це нічого не міняє, — я прикрив очі і стиснув ліву руку в кишені в кулак. Та так стиснув, що нігті до крові вп'ялися в шкіру. — Я вибрав Олю, — майже не збрехав я.
— Владе, але я ж пам'ятаю як ти дивився на мене, — незвично тихо шепотіла вона мені в саме вухо. — Ти ніколи не дивився так на неї. Ти любиш її, але по-іншому.
— Підросла на пару сантиметрів, почала курити і перестала нервувати. — я чомусь прокоментував поведінку блондинки. — Але це не змінює нічого. Я не буду з тобою.
— Я знаю, що ти дав слово матері, — так само спокійно сказала вона. — Вона забирає свої вимоги назад.
— Справа не в твоїй матері, Сашо, — я похитав головою і посміхнувся. — Справа завжди була тільки в мені. Я не хочу псувати твоє життя, — майже пошепки додав я. — Ти занадто молода і багато чого не розумієш.
— Але ми ж можемо просто не займатися цим... — спробувала торгуватися блондинка.
— Справа не тільки в тому, що я можу тебе заразити... — я повернувся до Саші обличчам і торкнувся кінчиками пальців її щоки.
— Ну а в чому ж тоді? — здивувалася вона.
— Справа в тому, що я буду повільно вмирати і мені не хочеться, щоб ти це бачив. — тихо продовжив я. — Я люблю тебе. Але ми ніколи не будемо разом, пробач.
— Ти помиляєшся, — губи блондинки тремтіли. — Через вісім місяців. Я буду повнолітньою і ніхто... — дівчина трохи подалася вперед, майже торкаючись губами мочки мого вуха. — ніхто не зможе заборонити мені бути з тобою, навіть ти сам. Я змушу тебе боротися за своє життя, придурок... Адже воно мені потрібне. Я хочу розділити його з тобою. Повністю. Якщо ти не приймеш мене здоровою — сама заражусь, тоді у тебе просто не буде вибо...
Мої очі розширилися, а права рука ніби сама по собі вдарила блондинку по щоці, та так, що з її губи почала сочитися кров.
Ошелешений своїми ж діями я відскочив назад, судорожно витираючи руку, а потім осідаючи на підлогу.
Я видохнув і прикрив очі.
Її кров. Лише її. На моїй руці ні подряпини...
— Владе, що з тобою... — блондинка простягнула руку до моєї закривавленої руки, але я відсахнувся від неї, як від прокаженої, наші очі зустрілися. — Ти наляканий... — відповіла сама собі Саша. — Вибач…
— Ти дура... Я ж міг заразити тебе. — блакитні очі зустрілися з сірими. — Накаркала… Невже ти думаєш, я зможу взагалі жити якщо ти себе заразиш? Ти розумієш, що це буде моя провина?
— Пробач... — по щоках блондинки котилися сльози. — Я зовсім не думала про це... Точніше, я думала, що тобі буде добре зі мною. Я думала, що прийду сюди і ми помиримося, я знову буду жити з тобою, прокидатися з тобою... Я не думала, що у тебе вистачить сил відштовхнути мене знову. Мама сказала, що ти теж дуже хочеш бути зі мною і розповіла про Олю. Я вирішила поїхати до тебе і сама у всьому розібратися.
Я вже хотів їй відповісти коли раптом задзвонив мій телефон.
— Лікарня... — прошепотів я і без слів кинувся в будівлю лікарні, відповідаючи одночасно на дзвінок, блондинка побігла за мною. — Vlad's listening...
#1025 в Жіночий роман
#3734 в Любовні романи
#1774 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 25.01.2021