Розділ 3. І знов до стадії торгу?!

Розділ 3. Зізнання.

— Бу... — шепіт прямо на вухо.

По тілу пройшло легке тремтіння.

— Ти якось занадто швидко... — здивувався я, прикриваючи очі.

— Він так нудно читає, більше не могла сидіти, — продовжувала шепотіти Саша.

— До речі, повинен тебе попередити... Я не один живу, — Саша відкрила-було рота, але я відразу ж продовжив. — Однак, моя подруга не проти того, щоб ти пожила з нами.

— Дівчина твоя? — блондинка трохи відсторонилася.

— Краща подруга. Ми з нею вже років сім знайомі. І між нами нічого немає, — я зробив акцент на останньому реченні.

— Все одно якось незручно... — Саша сіла навпочіпки. — Може, потрібно Кирилові зателефонувати? Не хочу вам заважати.

— Дурненька, — я теж встав і посміхнувся, заглянувши в сірі очі. — Ти ж не хочеш… Жити з ним. Хочеш зі мною, сама ж казала...

— Хочу, — не вагаючись відповіла вона. — Але тільки якщо це не завдасть тобі незручностей, адже ми друзі... Не хочу доставляти тобі проблем.

— Правильно, ми — друзі. Дай руку, — я простягнув їй руку, вона прийняла її, і я притягнув дівчину до себе, заглянувши в очі. — І я хочу допомогти своїй подрузі.

— Дякую... — Саша усміхнулася, але відвела погляд.

— Підемо, — я схопив блондинку за зап'ястя і повів до виходу з території університету. — До речі, Саш, скільки тобі років?

— Сімнадцять... — блондинка посміхнулася. — Але через два місяці… — додала вона через секунду. — Буду повнолітньою. А тобі?

Два місяці — не так вже й багато... — подумав я, коли ми вже сідали в метро.

— Двадцять один, — я посміхнувся у відповідь. — Але планую ще пару років бути при університеті, писати наукову роботу і викладати.

— Клас! — відразу засяяла моя блондиночка. — Значить будеш весь час зі мною.

— Взагалі-то ми на різних факультетах... — поспішив додати я.

— Але живемо разом, — заперечила Саша.

— Приїхали...

Ми вийшли з метро і через п'ять хвилин вже їхали в ліфті.

— Сьомий поверх, тринадцята квартира.

— Везучий невдаха? — прокоментувала блондинка.

— Головне, не називай мене так при Олі... — буркнув я.

Каже прямо моїми словами. — промайнуло в мене голові.

Я натиснув на дзвінок.

Двері майже відразу ж відкрилися, впускаючи нас всередину.

Оля була вдягнена в спортивні, облягаючі її струнку фігуру, темні брюки і білу вільну футболку. Її волосся було зібране в акуратний хвіст.

— Привіт, — Оля дружелюбно посміхнулася. — Мене звуть Ольга, я подруга Влада, ми не спимо разом... — відразу додала дівчина, поки я роздягався.

— Оля! — обурився я.

— Я — Саша, — тільки й вимовила моя шокована блондинка.

— Дуже приємно, — Оля видала смішок, а потім підійшла до мене, і, забираючи у мене куртку, прошепотіла.  — Гарненька.

Я ж обдарував її невдоволеним поглядом.

— Сашо, давай куртку, — дівчина забрала з рук блондинки верхній одяг і повісила його. — Ідіть мийте руки і швидко за стіл. Борщ вас зачекався, — сказала дівчина, проходячи з холу на кухню.

— Вона така... — блондинка намагалася підібрати слова.

— Вона така, — посміхнувся їй я. — Підемо.

Обід проходив під легку бесіду, яку вміло вела Ольга. Вона дізналася і вік, і спеціальність дівчини, потім плавно перейшла до теми сім'ї.

— ...Мої мати і батько — бізнесмени, живуть в Києві, але... — Саша перевела погляд на Олю. — Працюють по всій Європі, головний офіс мають у Берліні. А ваші?

— Мої — досить прості люди, живуть в Молдові, звідки я родом, — сказала Оля. — Я молодша за Влада на два роки, вчуся на передостанньому курсі на відділенні права в вашому ж університеті. У нас з тобою напевно було кілька загальних предметів. Батьки Влада теж до речі в Києві живуть, так?

— Ага, – кивнув я.

— Це Влад допоміг мені зі вступом, з житлом... — Оля неочікувано перевела тему і з ніжністю подивилася на мене. — Я взагалі-то зобов'язана йому всім.

Вона хитро посміхнулася, кинувши погляд на Сашу.

А я хотів це все зупинити... Розумів до чого йшло, але...

— Не вигадуй,  — посміхнувся я. — Ти дуже розумна, одна з найрозумніших моїх друзів. Про що це я… Ти ж мій єдиний справжній друг.

— А як же Саша? — запитала вона, продовжуючи дивитися на від чогось пониклу  дівчину.

— Сашо, пробач, — я посміхнувся. — Все ще не звично, що у мене тепер є другий друг.... Подруга. Друга подруга, ось.

— Та за що ти вибачаєшся? — блондинка теж посміхнулася. — Я ні в якій мірі не збиралася змагатися з Ольгою. Проти такого смачного борщу у мене все одно нічого немає.

— Завтра тобі на яку пару? — Оля подивилася на блондинку.

— На другу.

— Мені на першу... — Оля перевела погляд на мене. — А ти завтра до ВНЗ йдеш взагалі?

— Тільки не на першу пару, — я зітхнув. — Країнознавство на восьму я не витримаю.

— Мені треба тебе, як маленького, навіть на пари водити? — Оля примружила очі. — У мене по-твоєму інших справ немає?

— Так ми всі в одному корпусі виходить? — раптом усвідомила Саша. — Давай я його проконтролюю.

— Але тобі ж на другу? — уточнила Оля.

— Мені потрібно підійти до професора щодо варіантів практики, — не здавалася маленька блондинка.

— Тоді вирішено, — Оля посміхнулася. — Заведи його прямо в аудиторію — інакше може втекти.

— Олю! — обурився я.

— До речі, Владе, провізор привіз замовлення. Ти сьогодні все прийняв?

— Так, у мене ще на три дні було, — кивнув я.

— Не бійся... — м'яко сказала Оля, подивившись на здивовану блондинку. — Просто і я, і Влад хворіємо. Нам потрібні ліки… Такі, яких в звичайних аптеках не дістати. Особисто у мене — серцева недостатність, стою в чергу на пересадку, однак мій прогноз несприятливий і тому не факт, що комісія дасть мені серце вчасно.

— Оль, навіщо ти... — я стиснув долоню дівчини.

— Зараз. Скажи їй поки ще не пізно, — сказала вона.