5.

- Хто ти і що тут робиш? - запитав Денис Полісник, вмостивши своє костисте тіло на скрипучому ліжку. Обличчя його, трохи витягнуте, схудле, було блідим.

В кімнаті вони з Вікою були віч-на віч.

- Мене Вікою звуть. Я приїхала за Сонею...

- Ось воно в чому річ, - похилив голову Денис. -  То ти не з поліції, та не від шефа?

- Приватний детектив.

- Кхм... Це ж треба... Як Шерлок, - усміхнувся Денис.  – До речі, я запросто міг убити тебе.

- Теоретично – так, – зауважила Віка. - Але практично... Я через таке пройшла! Двічі не вмирають...

Денис примружився.

- Ти що, на фронті була?

- Так... Але, було важке поранення, тому вже не воюю.  А ти чому? Ще досить молодий, повний сил. Сидиш тут, ховаєшся, як щур у норі... Мабуть і не працюєш?

Денис спохмурнів:

- Але... ти за язиком стеж... Теж скажеш, як щур... Я, між іншим, на коксохімії працюю. Нині у відпустці за свій рахунок. Мене викликали до центру комплектації, але… бронь.  Я в АТО був, тому знаю, що там і як, мне не здивуєш… Під Іловайськом ... Чула, напевно ... Був у складі госпітальєрів, їм потрібні були ліки, а я по них до певної міри спец.

- А зараз чому тут? – різко запитала Віка.

- Від старих грішків ховаюсь.

- Знаю... Вибухівки колись робив?

- Так, але зараз інше. Фальшиві гроші пропонують робити. Їм особливі фарби потрібні. Я відмовився. Казав, прийдете - уб'ю! Одна з них автівкою приїздила. Я її прогнав, пригрозив зброєю. Коли раптом – такий самий автомобіль. Думав, знову ця дама завітала! Ну і...

- У жінку стріляти хотів? – уїдливо запитала Віка.

- Та ця жінка - бандитка! – бліді щоки Дениса вкрилися багрянцем. - І вбивати насправді не хотів, налякати тільки. Стріляти – то я вмію!

- Стріляєш купно! Гвинтівка звідки?

- Це... з полів війни... Так, стріляю добре. Так що, мабуть, не вбив би... Налякав – так. Але ти стріляєш краще за мене. Один постріл – і...

- Гаразд, не будемо. Соня навіщо тут?

- Та дочка вона моя! – палко вигукнув Денис.

- А точно? Помилки немає? - запитала Віка, пильно дивлячись йому в очі.

- Ні, аналіз усе показав. Вона з дому втекла до мене. Не можу, каже, вдома жити. Історія така дивна, навіть містична. Коли я університет закінчував, якось довелося мені врятувати одного старого. Тоді я пізно ввечері йшов, почув крик. Якісь сявки знущалися з старого. Добре, що я займався боксом. Надавав цим типам по зубах. Чоловікові явно за сімдесят. Сухенький, невисокий, у круглих окулярах. Він сказав мені дивні слова, що мовляв, не варто ризикувати, він би й сам упорався. Але подякував. Ми розговорились. Цей старий називав себе мольфаром, чи що... Каже, мовляв, у тебе нічого не вийде з цією Поліною. Доля твоя – самотність. Цю карму відпрацювати треба. Але, не засмучуйся. Адже не один ти на світі. Дочку маєш! Поліна народила дівчинку, але цю дитину від тебе приховала. Знайди доньку та допомагай їй. Тихенько допомагай. А виросте – спасибі скаже. Зрозуміє вона й все усвідомить, коли їй буде шістнадцять. Ось я й знайшов Соню ще маленькою, вона в дитсадок ходила. Як знайшов – не говоритиму. Вистежив! ДНК-аналіз визначення батьківства все підтвердив. Так почалося наше із Сонею таємне життя...

- Зворушлива історія, - констатувала Віка. -  Але Соню заберу. Потрібно батькам повернути… Та й небезпечно з татком таким. А школу закінчить – хай вирішує з ким жити. А зараз ще й можуть звинуватити у викраденні.

Віка дістала годинник, відкинула кришечку.

- А зараз давай полікуємось, укольчик, ліки.

Денис, махнув, мовчки відкрив шафку і дістав два листочки.

- Ось дивись, якщо ти така принципова. Через два дні відлітаємо. До Лондону. За іншими документами, звісно. Там мої далекі родичі. Мову дівчинка знає добре,  Шекспіра читає, там далі вчитиметься. Я повернусь ще сюди. А там, будемо позиватися, якщо треба. Але чомусь думаю, що не будемо. Цьому Мишкові Сонька не потрібна. А Поліна давно про все здогадалася, просто виду не показує..

За відчиненим вікном десь далеко кумкали жаби. До кімнати, висунувши вперед лапи, влетів великий жук.

***

З великими труднощами, після довгих умовлянь, Віці вдалося звести сторони, що протистояли, в ресторані «Рута».

Нарешті вона залишила їх самих говорити, вирішувати і миритися, а сама вийшла в спекотне марево дня, сіла на лаву, важко зітхнувши.

Її перший досвід у приватному розшуку закінчився і, найімовірніше, залишиться єдиним. Хоча, хто його знає? Усе може бути у мареві майбутнього.

Завила сирена, ресторан зачинився зсередини, мабуть, усіх запросили у сховище, але Віка продовжувала сидіти.

Нила рана. Нагорі у гілках співали птахи і душно пахло бузком. Пурхнув перший метелик – наче квітка.

«Добре, якби пішов дощ», - подумала Віка, - «якось спекотно і тривожно».

Гуркотня розірвала світ, тиша впала, посипалася склом.