4.

Нарешті сирена сповістила відбій тривоги. Віка поспішила за іншими покупцями до каси на оплату товару (тривога застала їх у супермаркеті).

Коли переходила дорогу на світлофорі, хтось гукнув її.

- Віко, привіт! Не впізнаєш?

За нею пішохідним переходом на каблучках бігла Юля. Колись вони були подругами, ходили один до одного в гості, але вже давно не спілкувалися.

- О, Юль, привіт! Який сюрприз! Ну, як тебе не впізнати? Ти така ж сама - безшабашний очкарик. Тільки раніше ти була худенька, а тепер у тілі...

Вони зупинилися під тополею. Юля змахнула з очей чубок і поправила окуляри.

- Та це все від переживань, - сказала Юля, обдаючи запахом парфумів. - Таке кругом коїться... А ти я бачу, навпаки, схудла... А я сиділа в тому ж супермаркеті де й ти, в бомбосховищі, тільки місце моє було трохи далі... Дивлюсь, Віка Борисоглібська, бог ти мій! Думаю, гадаю, ти, чи не ти?

- А чого не підійшла? - запитала Віка.

- Та бачу ти така серйозна, у смартфоні нишпориш... Та й місця не було...

- Нічого, попросили б когось поступитися... Давай я кульок із харчами в машину кину... Он там моя машина, на стоянці.

- Ой, можна і я до тебе поки що свої покупки... Підемо ось на лаву біля площі, поговоримо.

Вони сиділи, спостерігали зграйки голубів - сизарів і згадували про колишнє.

- Так, були в нас з тобою роки... Адже чому я не наважилася підійти? Були чутки, що ти загинула. На війні загинула… Хоча на сайті міста повідомлень не було, - сказала Юля, насупивши чоло.

Віка хмикнула:

- Як там сказав Марк Твен? «Чутки про мою смерть дещо перебільшені»!

- Слухай, я така рада, що ти жива!

У пориві почуттів Юлія обійняла Віку. Та уткнулася їй у плече і тихо сказала:

- А мене списали... Все не годжусь нікуди...

- З-за поранення?

Віка кивнула, не прибираючи голови.

- Нічого страшного. Живи собі на пенсію, радуйся ... - заспокоювала її Юля, погладжуючи по спині.

Віка різко сіла прямо.

- Досить! Годі мене жаліти! І скажи мені – як радіти, якщо з країною таке! Люди гинуть! І молоді, і люди похилого віку, і діти...

- Так, кошмар якийсь! Може це і є цей… Апокаліпсис. Слухай, Віка. Як там, на передовій? Жах?

- Не те слово. Просто страшно! Реально страшно. Там всюди панує смерть – це її бенкет!

- Це її бенкет! - замислено повторила Юля, дивлячись в одну точку.

- А чого ти про Валентина не розказуєш? - запитала Віка, і уважно подивилася на подругу.

- Так його нема. Валентина мобілізували. Щоправда каже, що не на передовій. На охороні об'єкта якогось. Якого – не каже.

- Ну, так йому не дозволено, - сказала Віка. - Але й те добре, що на охороні. І там ризик чималий, але все ж таки. Пам'ятаю його – такий усміхнений, на гітарі грав.

- Він дзвонить часто. Якось розповів, що пісню, колискову для малюка написав. Навіть наспівав її...

- Значить, народити так і не встигли?

- Не встигли.

- Нічого, все буде. Дасть бог, живий залишиться, все налагодиться.

Вони ще сиділи довго, дві подруги, мовчали, присунувшись тісно один до одного, і очі їх блищали, ніби коштовне каміння у воді.

***

В Лосине вона в'їхала, коли пройшов дощ, і хмари порідшали і випарувалися. Сонце, що виринуло, блищало в калюжах. Машина пробиралася розбитою дорогою серед присадкуватих будинків, більшість яких було покинуто і занедбано з-за війни.

Знайти потрібний будинок не склало труднощів, в селі була лише одна вулиця.

Віка походила біля зачинених воріт, потім перелізла через паркан. Двері дому були зачинені.

Вона вирішила розпитати про Полісника місцевих жителів. Йшла і невдовзі побачила повністю зруйнований будинок.

Довго стояла біля нього.

- Ракета рашистів попала, будь вони прокляті! Загинули мама і дворічна дитинка. Приймаченки. – сказав хтось за її спиною.

Це був літній чоловік, вуса спускалися до підборіддя, наче шаблі.

- А ви родичка їхня, чи так, мимо проходили? – запитав він.

- Я шукаю Дениса Полісника. Он його дім. Не підкажете, як його знайти?

- Я його не бачив давно, промовив чоловік глухуватим голосом. - Мати Дениса померла, дім він продав. Молдавани купили, здається, їхнє прізвище вже не пам’ятаю... А як ця клята війна  почалася, вони поїхали до Молдови, чи до Румунії. Так що хата зачинена, можете не ходити, нікого там немає.

Віка замислилась.

- Виходить самого Дениса Полісника, я не зможу побачити?

- Сьогодні? Виходить так. А он Клава йде, вона все знає про всіх. Запитайте в неї.