2.

Нарешті ноут ожив і заблищав фарбами. У Фейсбуці з'явилися такі знайомі та добрі обличчя. Віка поспілкувалась у Messenger, але незабаром радість змінилася на смуток.

Ситуація була явно не такою, якою була до війни – хтось поїхав, хтось загубився і не відгукувався на поклик, а хтось просто причаївся чи відповідав коротко та сухо, явно сконцентрувавшись на своїх проблемах. Зате на youtube можна було переглянути безліч фільмів. А коли втомлювалася, Віка читала книги, які вдалося придбати на ринку та в книгарні. Вона перечитала улюблені місця «Володаря перстнів» і тепер взялася за біографію Толкіна.

Раз на два дні Віка відвідувала поліклініку, проходячи відновлювальні процедури. Потім зазвичай походжала містом, але швидко втомлювалася - боліло стегно. Лікар наполягав на лікувальній гімнастиці вдома.

Зробивши складні вправи за вказівкою лікаря, дівчина виходила на балкон, сідала в крісло, закутавшись пледом.

Стояв срібний день. Небо було бірюзове з окремими острівцями сріблястих хмар. На їх тлі виділялися трикутнички радісних птахів, яким начебто й не було справи до того, що відбувається.

Незважаючи на любов до книг Толкіна, біографічна книга про нього була написана настільки нудно, що Віка клювала носом. Іноді дзвонив будильник на телефоні (щоб не заснути), а іноді її будила ненависна, виюча сирена повітряної тривоги. Тоді Віка, яка пам'ятала про правило чотирьох стін, сідала в коридорчику, поряд із «тривожним» рюкзаком.

Віка боялася засинати, довго не лягала тому, що сни були страшні, криваві, з вибухами, трупами, роздробленими кінцівками, страшними руйнуваннями.

Психіатр після трьох сеансів наполягала на таблетках, вони допомагали спати без страшних сновидінь. Лише часом спливало обличчя немолодого чоловіка, який, очевидно, врятував її. На щастя воно не вселяло страху.

Була ніч, коли Віка прокинулася від вибухів – це обстрілювали місто. Гриміло вдалині, загравою палав край неба, все тіло дівчини було пронизане тривогою і хвилюванням.

Отримані від уряду гроші допомогли винайняти не кімнату, а повноцінну квартиру, грошей начебто вистачало, але що було робити далі?

Звичайно, зараз вона ще лікувалась, у військо не брали, але армія не відпускала Віку. Щосуботи вона вправлялася в тирі, відчуваючи звичну тяжкість зброї, але колишнього задоволення від влучення в ціль вже не було.

Іноді Віка їздила автівкою, часом, не звертаючи уваги на біль рани, ходила містом пішки. Відпочивала на лавках і не могла спокійно дивитися на автомобілі, що проносяться мимо та всіляке інше – для неї це були рухомі цілі, вона навіть за звичкою щурила око, ніби брала на приціл.

  Бачене її вражало. По вулицях ходили, дуріли молоді хлопці та дівчата. Вони пили, репетували, гуляли, бешкетували, включали гучну музику, роз'їжджали на дорогих тачках - начебто війни і не було!

Віка вважала це блюзнірством і ненавиділа їх усіх, лише згодом стала звикати.

Звернув на себе увагу сліпий чоловік – гарна сухорлява людина у береті. Попереду йшов на повідку довговухий сетер.

Перед переходом дороги сліпий говорив до пса:

- Зупинися, Мамай. Подивися праворуч, подивися ліворуч. Якщо немає машин – тоді йди...

... Якось Віка сиділа у барі, де була італійська кухня. Насолодившись піцою, вона присмоктувала червоне сухе вино. Після зустрічі з Греком, який приїхав у відпустку, розповів ситуацію на фронті, настрою не було.

З вікна добре було видно посвіжілі весною дерева.

Затремтів у кишені смартфон - дзвонив Вася.

- Вікуся, як ти там? – весело спитав він.

- Привіт котику Васькові!, - радісно відповіла Віка, - влаштувалася. Квартирка непогана, але – готельного типу.

- Одна кімната?

– Одна. А на чорта мені дві? Що я там робитиму?

- Сумуєш? Стріляєш?

- До тиру ходжу…Не можу забути жодного... Але вже менше.

- Грошей вистачає?

- Та ніби... Але, розумієш, не в них щастя, вірніше, не в їхній кількості. Війна проклята, ніяк не кінчається... А... я не при ділі... Прикро і гірко, що тебе вже «списали з корабля»... А ти як?

– Тільки тепер зрозумів, що таке сімейне щастя, – розповідав Вася. - Соплять поруч дві дорогі істоти - ось я і щасливий, більше нічого не треба. І захистити їх хочеться – до болю!

- Повези їх до Європи.

- Та поки що не знаю, думаю. Сама чому туди не їдеш?

- Все те саме сакраментальне питання: що я там робитиму?

- А тут ти що робиш?

- Живу! - засміялася Віка. – Вірніше – пробую жити!

Так вони іноді спілкувалися. Вася кликав у Дахів, Віка обіцяла приїхати, але поки що не поспішала.

***

Вдома відчула себе погано. Піднялась температура. Прийнявши ліки, Віка почала читати нову, нещодавно куплену книгу з жанру «фентезі» (яке вона обожнювала) - «Джонатан Стрендж і містер Норрелл». Книга про англійську магію спочатку захопила, але невдовзі трохи втомила, в голові плуталося. Відклавши її, Віка почала гортати новини в Telegram. І одразу натрапила на оголошення.