1.

Раніше Вікторії здавалося, що постріли, це ніби гучний звук батога пастуха, який гнав череду лінивих корів повз бабусину хату. Коли дівчина потрапила на фронт, то вони їй здалися схожими на часті удари блискавок.

Всі ці вибухи і постріли здавалися такими недоречними та чужими цієї ніжної та зворушливої весни. Нечисленні смужки снігу танули, просочуючи землю цілющою вологою.

  Вчора вони бронетранспортером проїжджали ліс і бачили - крізь снігові острівці пробилися проліски, деякі з них сліпучо-білі, а інші - яскраво-сині.

І ось, серед цієї боязкої весни, засвистіли, заклацали по залізному борту безжальні кулі, коли вони їхали серед сільських хат, напівзруйнованих, покручених, повних трупів. Коли двигун, зачмихавши, здох, вони зайняли оборону, відбиваючись від атакуючих орків. У ході шаленої перестрілки Віка вбігла в чийсь двір з уцілілим будинком і сховалася за криницею.

  Гілки неодягненого саду були унизані теплими краплями, немов перлинами. Кулі гули, наче страшні джмелі і розщеплювали дерево, перлини крапель падали на торішнє листя.

Потім ніби лопнула струна і стало тихо. Відлуння дзвону відлітало в яскраво-блакитне небо.

Озирнувшись, вона побігла м'якою землею до будинку з проваленим дахом. Якийсь час Віка ховалася за стіною. Дерева та кущі мовчазного саду стояли оголені та чорні від вологи. На бузку та смородині вже набрякли бруньки. Птахи полетіли, злякавшись пострілів.

Віка вирішила покинути сад. Вона намагалася пробратися до розстріляної машини, де могли залишитись її побратими, але раптом відчула поштовх у спину.

– Стояти! Не рухатись! Вгору руки підняла!

Вона завмерла.

- Ось і «язичок» завітав!  Повернися! А яка симпатична! Чого на війну подалася, дурепа?

Віка серйозно сказала:

- Щоб протистояти Темному володарю Саруману. Який хоче пітьму опустити на наш народ.

- Чого?! Зовсім «поїхала»? Ідіотка! Ану, крокуй уперед!

- Не кричи, орк, я добре чую, - уїдливо та чітко сказала Віка.

І тут же отримала болісного удару прикладом у спину.

Її взяв у полон худий рудуватий з ластовинням хлопець, на якому обмундирування висіла мішком.

Потім, коли вони сиділи в чорних кущах, чекаючи на підхід його солдатів, Віка іронічно запитала:

- Сам звідки?

Той насупився і промовив недбало:

- З-під Коломни.

- Навіщо ж приперся сюди, до нас? Ну й жив би там, у своїй Коломні.

Худий хлопець підняв маленьке підборіддя:

-  Так треба!... На це твого розуму не стане... Я це... Землю свою відвойовувати прийшов.

- Це що, твоя земля, орк?

- Наша, гоблін, - зло відказав той і врізав дівчині прикладом по вилиці так, що зуби хруснули.

Скривившись, Віка виплюнула криваву слину.

- Ну що ж ти робиш, гад?

Вона стогнала від болю.

- Язиком менше мели! Говорити потім будеш! Давай, рухай ніжками вперед.

- Куди, дурню?

- До стіни...

Вони повільно вийшли з кущів.

- Стривай. А що це в тебе?

Худий солдат показав на ланцюжок.

- Годинник це. Кишеньковий... Ніколи не бачив, чи що? - здавленим голосом сказала Віка.

- Ану покажи! – грубо сказав він, хитаючи стволом автомата.

- Навіщо тобі?

- Не твоя справа! – майже крикнув він. - Знімай, нареченій подарую.

- У тебе хіба є наречена? Гм...

Вона поволі знімала годинник і раптом, різко викинувши руку, вдарила розчепіреними пальцями йому в обличчя. Рудуватий хлопець з брязкотом випустив зброю і приголомшено сів.

Швидко підхопивши автомат Віка сильно ударила солдата прикладом.

Вона бігла до воріт, коли ззаду стався якийсь рух. Вона вловила його спиною, серцем.

Звук вибуху, сильний удар, і Віка знепритомніла... Мабуть, не до кінця прибила орка, і той кинув гранату...

Потім її оточив морок, а коли він розсіявся, на якусь мить з хвиль небуття проявилося обличчя. Це не був рудуватий хлопець або будь-який інший військовий. В неї вп’явся крижаний погляд абсолютно незнайомої людини – з худорлявим обличчям, кущистими бровами та вольовим підборіддям. На запалій щоці незнайомця виднівся шрам. Над ним, наче склепіння храму, стояло високе та просторе яскраво-блакитне небо. Хмари розійшлися, і у високій синяві засяяло весняне сонце.

Віка намагалася щось сказати, з горла вирвався хрип, очі чоловіка пронизали наскрізь, а потім він зник.

***

Опам'яталася вже в госпіталі. У неї були глибокі проникаючі рани і оперували її півтори години.

- Це диво, Борисоглібська, що ти залишилася жити з такими ранами і за такої крововтрати, - сказав військовий лікар на прізвисько Сизий Ніс, кладучи перед нею осколки металу.