V

(Спогади минулого)

Нестерпний холод… На вулиці нестерпний холод. Так ще й сніг йде, не зупиняючись. А я все лежу в ліжку. Нічого іншого робити вже й не хочеться, зовсім. Навіть писати роман, який я почав два місяці тому. Навіть будь-яку іншу працю… Я не хочу нічого.

Зараз я немовби просто існую. Існую в образі людини, яка є. І нічого більше.

Вже й не пам’ятаю, коли нормально їв… Нічого не можу з собою вдіяти. Втратив нормальну роботу, з якої вигнали, як якесь непотрібне цуценя. І для чого тоді я стільки працював, стільки писав. Писав один непотріб, який був потрібен тільки мені.

Так ще й в додачу пішов єдиний найкращий друг з подругою… Це були єдині мої друзі, з якими пройшов довгий шлях. Завдяки ним знайшов власне покликання, яке тепер здається тільки великою помилкою..

Я досі пам’ятаю ту останню розмову…

– Що з тобою? – запитав товариш.

– Зі мною? Зі мною все добре!

– Щось не схоже! Ти знову намислив собі всіляких проблем? Сидиш пускаєш сльозки…

– Що…

– Мене це дратує!

– Чого б це мало тебе дратувати. У мене всього лиш настали проблемні часи, твори не пишуться…  Ти ж знаєш, таке часто у мене буває.

– Знаю. Ти не змінюєшся. Ти нічого не робиш… Сидиш у своїй кімнаті. Все навколо себе виниш.

– …

– Нема що сказати? Ну і добре. Сиди далі.

– Якого біса ти тоді тут? Прийшов мене ображати?

– Ха-ха-ха-ха!

– Що з тобою… Ти раніше не був таким.

– Так, можливо, був не таким. Сам пам’ятаєш, що я також останнім часом не бігаю по вулиці від щастя.

– Ти досі згадуєш те, що «вона» тобі відмовила?

– Та мені байдуже. Я звісно тоді сумував через це, адже я кохав «її» як божевільний… Та зараз не про це. Я звісно радий, що згодом залишилися друзями і я забув про це. Але потім з’явився ти.

– І? Що ти хочеш цим сказати?

– Ти став моїм другом, справжнім. Але те, що ти потім почав проявляти до «неї» симпатію, збило мене з ніг. Ти ж знав, що я добивався її… Проте все одно робив це. Спочатку і я підтримував тебе у всьому. Та потім ти почав рюмсати через неї! Мене це дратує…

– Я вибачався через це… Вибачався купу разів, питав, чи ти не проти…

– Та байдуже на твої кляті вибачення. Так ще й потім ти почав ревнувати «її». «Вона» проводила більше часу зі мною, а через це тобі було ой як боляче. Ну-ну… Відгородився від всього світу, сидиш тут.

– Знаєш що…

– Що?

– Та йди ти до біса! – прокричав я востаннє перед тим, як товариш пішов геть.

Моя подруга згодом також приходила поцікавитися, що сталось між мною та другом. Я розповів їй все. Та все ж, як і товариш, вона пішла. Пішла назавжди з мого життя…

Згадуючи той день, розумію, що вся вина в мені. Я винен у всьому. Тому все це сталось. Не варто було зв’язуватись. Не варто було знайомитись з «нею». Не варто було їм знати мене.