IV

Ніколи не міг подумати, що коли-небудь буду блукати старенькими й тихими вуличками свого міста, які знаходяться дуже далеко й глибоко. Подалі від іншої метушні. Загалом я блукав своїм районом і найближчими кварталами до нього. Все інше якось зовсім і не цікавило. До останнього часу…

Все ж я продовжую проводити весь свій вільний час з цією дівчиною. Це мене не втомлює, а навпаки лиш додає цікавості моєму нудному життю. Навіть і додому не хочеться…

– Я хочу пити! – сказала Вікторія, йдучи переді мною.

– Сильно?

– Дуже! Я зараз помру…

– Добре. Зараз знайдемо якусь крамницю і я куплю тобі пити.

– Теж мені… Я й сама можу собі купити, але дякую. Якщо вже хочеш так пригостити, то добре.

Пройшовши ще приблизно п’ять хвилин, ми нарешті знайшли крамницю, де я без жодних проблем купив їй воду, яку вона одразу ж прийнялась пити. Майже за один ковток поглинула більшу половину рідини. А всі інші залишки віддала мені, все ж поділилась.  

– Знаєш, а ти дуже хороший.

– Я? А що це ти так вирішила компліментів зробити?

– Хочу, тому і кажу!

– Добре…

– Не думала, що з тобою ось так от зблизимось. Ми майже кожен день разом. Для мене це дуже незвично…

– Для мене також насправді…

– Взагалі б, якби ти не поцікавився того дня як мене звати, то б зараз нічого не було. І взагалі сама не розумію, чому сказала тобі своє ім’я… Може й справді якийсь маніяк, а я тут все про себе розповідаю.

– Але ж досі нічого поганого не зробив.

– Так… Тому ти і хороший.

– Звісно, бо я ніякий не маніяк.

– Всі маніяки так кажуть…

– Що? Ти ж щойно сама сказала, що я не такий…

– Ха-ха-ха-ха-ха! Знаю!

Її сміх, неймовірно приємний, ніжно огорнув мої вуха. Вона любить сміятися. І від цього хочеться сміятися мені. Я давно не почувався так добре. Завдяки їй я знову можу захлинатися власним сміхом…

До знайомства з нею я міг посміхатися, але зовсім небагато. Це все через кризу та проблеми в житті. Два роки тому втратив друзів, зникло бажання писати. Нічого не виходило. Зовсім… Безмежна порожнеча і нічого більше. Проте все ж впорався, міг знову писати. Але внутрішня порожнеча не зникла. Сумне обличчя стало заміною моєму звичному й веселому.

Та зараз у мене з’явилось величезне бажання творити щось грандіозне… Але поки записую лиш фрагментики, які точно використаю при написанні повноцінної роботи… Такої мотивації у мене давно не було, від чого виникають дивні відчуття всередині.

– Яке цікаве місце. Ти тут коли-небудь був?

– Насправді, ні. Я не знав, що тут є ось такий листяний ліс. І здається можна піти ще глибше. Бачиш, ось там, є стежка з каміння.

– Бачу. То що, йдемо туди? Сподіваюсь там є місце, де можна сидіти…

Стара стежка вела кудись глибоко в ліс. Могутні й красиві дерева приховували все, що було всередині. Трохи подумавши, я дійшов висновку, що це старий парк, про якого пам’ятають тільки місцеві жителі. Все ж де-не-де стояли лавки. І не було жодної душі. Лиш я та Вікторія.

У нашій владі всі лавки. Та ми вирішили піти ще глибше. І не дарма це зробили, адже перед нами постав неймовірний краєвид. Одинока й стара лавка самотньо дивилась на маленькі будиночки та дерева. Ми знаходились на високому пагорбі. Ще трохи пройтись і під ногами буде обрив. А далі вся інша картина, яку лавка бачила все своє життя.

Вікторія дала точно знати, що саме тут ми і сядемо. Я погодився, адже самому тут сподобалось.

– Я стомилась…

– Я теж.

– Але воно того вартувало. Ти тільки глянь яка краса там знизу…

– Твоя правда.

– Все, я не хочу йти звідси…

– Я теж, хочу сидіти тут з тобою.

– Ну і навіщо ти це кажеш… Я ж теж не хочу повертатись додому, мені з тобою добре.

– Але все ж доведеться, адже тут точно ночувати погана ідея.

– Ха-ха, твоя правда. І мама буде хвилюватись…

  Далі ми замовкли. Але від цього не відчував жодного дискомфорту. З нею навіть мовчати добре. А згодом я відчув, що щось тепле повільно лягло мені на плече. Це була її голова…

Доволі неочікувано. Навіть дуже… Я добряче здивувався. Такого навіть моє серце не чекало.

В цей ж момент затих вітер, а дерева припинили шелестіти, через що чув її тихе дихання. Таке приємне й спокійне.

ЯК ЖЕ Я НЕ ХОЧУ ЙТИ ДОДОМУ…