III

– Сьогодні дуже гарна погода, чи не так?

– І справді, але байдуже…

Ця дівчина знову за своє… Все ж ті самі відповіді. І все ж ми знову зустрілись. В тій самій кав’ярні, в тому ж самому місці. Але цього разу вдалося поговорити. Я навіть дізнався, що звуть її Вікторія. Дуже гарне ім’я, і для її темпераменту неймовірно підходить…

– А ти ким працюєш? – запитала дівчина.

– Я?

– Ну а хто, не я ж…

– В моєї роботи нема якоїсь точної назви. Я пишу всілякі штуки на замовлення, ну і для себе.

– Он воно що… Доволі цікаво…

– А ти?

– А я поки ні… Проте буду! Це точно! Буду заробляти мільйони, стану супер успішною…

– Хах, чудова мрія.

– Яка мрія!? Це ціль!

– Ну добре, ціль…

– Правильно, молодець. Ха-ха-ха-ха!

Після цього вона залилась щирим сміхом. Від нього і мені стало весело…

– Як давно ти сюди ходиш? – запитав я.

– Відносно недавно… Я загалом тут ненадовго. Я приїхала з батьками до родичів на декілька місяців. А цю кав’ярню давно знаю, адже бувала тут і раніше, в дитинстві. Тому і ходжу, а інших місць не сильно пам’ятаю. Насолоджуюсь тим, що є. Самій нудно щось цікаве шукати, та й бажання великого нема…

– То, може, я б міг показати щось цікаве?

– Ти!?

– Так, я.

– Ще чого. Може, ти якийсь маніяк? А? Заведеш в ліс і закопаєш…

–  Я? Маніяк!? Ну і дурня…

– Ха-ха-ха-ха! Всі маніяки так кажуть…

– Я НЕ МАНІЯК!

– Ну добре, добре… Повірю, цього разу.

– Цього разу!?

– Ха-ха-ха! Жартую!

– Ох…

– Я взагалі тобі не вірю…

– ЩО!?

– Ха-ха-ха-ха! Знову повівся. То кажеш, хочеш показати мені цікаві місця?

– Так… Хочу…

– Хочеш запросити прогулятись?

– Ах… Так, щось таке.

– Ти глянь який. Мало знайомі, а вже кудись запрошує… Хоча-а ти схожий на нормальну людину, тому байдуже. Я не проти.

– Ч-чудово…

Я був водночас радий і не зовсім, що вона погодилась.

Ми одночасно допили всю каву, що була в горнятках. Я був вільний, Вікторія також. Тому мені здалось, що саме зараз той момент, щоб піти прогулятись удвох.

Без зайвих думок ми покинули кав’ярню. Рушили в невідомість міських вуличок. Я вирішив сходити до нашого парку, великого й красивого. Можливо, вона його вже бачила, але все ж там багато чого змінилось.

– Скільки ще йти? – запитала Вікторія, тяжко дихаючи.

– Ще трохи, ось там видно дерева.

– Ну добре… Сподіваюся там будуть лавки, бо мої ніжки до біса стомились…

– Будуть, їх там багацько.

– ЄЙ!

Коли ми нарешті дійшли, Вікторія задоволено розглядала все довкола. Листя приємно шелестіло, шуміло озерце до якого злітались пташки. Скрізь можна було побачити людей, що також гуляли і сиділи на лавках.

– О, глянь, вільна лавка! І людей навколо небагато. Пішли туди?

– Пішли. – Відповів я.

Ми наблизились до вільної лавки, що стояла в дуже привабливому місці. І людей справді було небагато.

– Ох, мої ноги…

– Втомилась?

– Аякже…

– Ніколи стільки не ходила?

– Ходила. Просто вчора я дуже багато бігала…

– А чому? Брала участь у марафоні?

– Ні. Я забула повернути мамі ключі, тому, пройшовши і так велику відстань, мусила бігти назад… Але, якщо чесно, я давно кудись не ходила. Особливо сюди. Давно тут була… Та місцина гарна, дуже.

– Он воно що…

– О, глянь!

– Що таке?

– Білка! – вказала на найближче дерево й продовжила. – Ха, яка кумедна, глянь.

– І справді. Цікаві істоти ці білки…

– Дуже.

Далі ми розмовляли без перестану ще дві години. Розмовляли про все на світі.

А після цього ми ще багато разів приходили на це місце…