II

День за днем я продовжував ходити до тієї самої кав’ярні, в яку вже давненько заглядаю. Але останнім часом мене просто манить туди. Я міг піти куди-інде, проте не хочу… Зранку я майже нічим не займаюсь. Завжди вільний. Тому весь ранковий час витрачаю на кав’ярні. Через них у мене, напевно, вся кров перетворилась на каву.

Я не працюю як всі інші люди. В мене багато вільного часу. Моє покликання – це писанина. Я люблю писати тексти. Свої і не зовсім. Інколи втілюю свої фантазії на папері, а інколи виконую замовлення якихось компаній. Гроші отримую, доволі достатньо для того, щоб комфортно жити. І звісно ж витрачаю їх на каву та якісь дрібниці…

Але все ж мені подобається проводити свій час у кав’ярнях, дивитись на людей… Здається зрозумів, чому так манить. Останнім часом я все зустрічаю і зустрічаю ту загадкову дівчину. Вона вже декілька днів приходить туди ж куди і я.

Я спостерігаю за нею. Хтось може назвати мене якимось підозрілим і ненормальним чоловіком, але це не так. Ці спостереження мене веселять, адже ця дівчина доволі цікава. Її поведінка…

Сьогодні вона знову за своїм столиком безтурботно сидить і їсть сендвіч, майже вільним столиком. Всі інші повністю зайняті. А мені потрібно кудись сісти… Тому я вирішив спробувати спитати дозволу.

–  Вибачте, всі столики зайняті, а я хотів би десь сісти. Можна біля вас?

Вона одразу глянула на мене, як на якогось ідіота.

– Ні, не можна.

Не очікував такої відповіді… А вона продовжувала дивитись на мене, як на ідіота. Але згодом посміхнулась.

– Ха, жартую. Сідай, мені байдуже…

– Добре, дякую…

Дуже обережно, але все ж я сів навпроти неї. Вона продовжила їсти свій сендвіч, не звертаючи жодної уваги на мене. У мене були думки, щоб заговорити з нею, проте вони одразу ж розвіялись…  

Хоча глибоко в середині ховається сильне бажання з нею поговорити, розпитати щось…  Та все ж здається, що поки краще цього не робити.