Глава 10. Роман

Я не можу зрозуміти, якого біса поліз до неї з поцілунками. Ось я веду автівку, ось ми сміємося і співаємо, ніби й не було тієї шкільної ненависті й неприязні між нами, ось я гальмую перед гуртожитком, усе ще не розуміючи, що вона тут робить, а потім повертаю голову в її бік і зникаю.

Переді мною не Ромашкіна, дівчинка з кісками, що сиділа за першою партою. Переді мною Вероніка, вродлива дівчина, яка хоч і страшенно дратує, але в приглушеному світлі вуличного ліхтаря здається якоюсь неземною й настільки привабливою, що, коли вона торкається мого обличчя, коли наближається до мене і я відчуваю на собі її тепле дихання, я не можу встояти.

Я не дуже люблю цілуватися, весь цей слинообмін не викликав у мені жодних почуттів, але не цього разу. Спиною пробіг озноб, а серце забилося частіше. Її губи здавалися такими солодкими й м’якими, що майже неможливо було відірватися.

Я так і не зрозумів, що сталося зі мною тієї миті й що за почуття пробралося крізь шкіру. І ось тепер вона надула свої щоки, як хом’як, схрестила руки на грудях у захисному жесті й мовчить всю дорогу до мого дому.

А ще кожного разу, коли я пригальмовую, вона смикає за ручку, сподіваючись, що двері якимось чином розблокуються і їй вдасться втекти.

— Не варто робити із себе мученицю, я лише хочу лягти спати з чистою совістю, а не думати про те, що залишив тебе вночі посеред вулиці, — заводжуся, тому що почуваюся ідіотом. Їй, здається, зовсім не потрібна моя турбота, а ще я не зовсім розумію, як поводитися з Нікою після поцілунку.

Чи є ймовірність, що вона настільки п’яна, що вранці про все забуде? Це було б просто чудово!

— Я тебе не просила допомагати мені, — пирхає вона, і я із силою стискаю кермо, стримуючи себе, щоб не нагрубити.

У салоні автомобіля панує напруга. Відчуття, що ще трохи — і все вибухне до бісової матері. Тому я дуже щасливий, коли нарешті заїжджаю в гараж і виходжу з автівки.

— Треба прикласти щось холодне, — кривлюсь, доторкнувшись до ока.

Вероніка розгублено оглядається на всі боки, розглядаючи плакати на стінах, і несміливо йде за мною в будинок.

Я видихаю, тому що чекав істерики й опору, але, напевно, вона втомилася не менше за мене, тому змирилася й не намагається втекти. Вона неквапливо проходить вітальнею і, помітивши в кріслі Осіріса, наближається до нього, щоб почухати за вухом.

— Миленько тут у тебе.

— Я живу не сам, тож не галасуй, будь ласка. Я зараз повернусь, — я роблю лише кілька кроків у напрямку кухні й застигаю на місці, упершись поглядом у темні очі.

Аріна. Маленька ябеда.

У піжамі зі слониками та з повним хаосом на голові. Минулого тижня Аріна вирішила зробити собі модну стрижку, і тепер у неї коротке волосся, яке в’ється і стирчить у різні боки.

Вона злякано крутить головою, зацікавлено поглядаючи в бік гості, а я розумію, що вона зараз же побіжить до Соні й Дениса, щоб розповісти про те, що: «Рома прийшов із дівчинкою, вони гратимуть разом? Можна я тоді теж запрошу до нас Сашка?»

У неї вроджене нетримання інформації. Вона обов’язково має щось комусь розповісти, інакше це мучитиме її весь день. У партизани її брати протипоказано, навіть катувати не доведеться.

— Чого не спиш? — питаю суворим голосом, намагаючись вигадати, що ж їй пообіцяти в обмін на мовчання. Я, взагалі-то, під домашнім арештом, а новий синець під оком грає не на мою користь.

— Я… емм… водички попити вийшла.

— Ти ж розумієш, що все, що ти тут побачила — таємниця?

— Сто баксів, — швидко зорієнтувалася мала, і я не відразу зрозумів, про що йдеться.

— Що?

— Сто баксів за мовчання, — чую, як десь збоку пирснула від сміху Ніка, але я й сам ледве тримаюся, щоб не засміятися. Підприємницька хватка в дівчинки, що треба. — Тато завжди дає мені сто баксів, щоб я мамі його таємниці не розповідала.

— Можу запропонувати тобі вигіднішу угоду. Хепі-Міл та будь-які дві іграшки з МакДональдзу, — в очікуванні дивлюся на неї, сподіваючись, що моя пропозиція здасться їй щедрішою. — Подумай гарненько, перш ніж зробити вибір, тому що за сто доларів ти точно не зможеш купити стільки всього в Маку, — і я не брешу, адже там тільки національну валюту приймають.

— Чотири іграшки. І морозиво ріжок.

— По руках! А тепер біжи до себе й нікому ні слова, що бачила мене тут із Нікою, зрозуміло?

— Так! — щаслива Аріна швидко перебирає своїми маленькими ніжками, ховаючись у своїй кімнаті, а я усміхаюся і з любов’ю дивлюсь їй услід.

— Боже, Соловйов, ти щойно обдурив маленьку дитину, — глузливо каже Ніка, підходячи до мене позаду, і мені раптом знову стає незручно.

— Вона розвела мене, тож жодних образ.

А сам мрію про те, щоб якнайшвидше звалити жити до себе на квартиру й робити все, що захочу. Ще кілька перегонів, зароблю гарненько, і можна буде відкрити майстерню для байків. Просиджувати штани в офісі, як Денис із Сонею, точно не для мене.

***

— Проходь, — відчиняю перед нею двері своєї кімнати, трохи хвилюючись. Відчуваю себе незайманим, який уперше привів додому дівчину. І то, пригадую, бувши незайманим, я був сміливішим.