Глава 9. Вероніка

— Може, увімкнеш музику? — намагаюся хоч якось приховати незручність, яку відчуваю перед Ромою.

Руки досі тремтять від страху. Їх троє, а я одна. І я їх теж впізнала. Декілька разів на місяць зазирають до нас у клуб, дратуючи дівчат і залишаючи непогані чайові.

Тієї миті я гостро відчула, що із «Шовку» треба йти, ось тільки йти не було куди. За зміну іноді можна було заробити на кілька тижнів уперед, а гроші в моєму випадку багато що вирішують.

Рома тягнеться до сенсорного екрана, перемикаючи радіостанції, додає гучність і тисне на газ. Я ж поглядаю на нього з-під опущених вій, і від вигляду його сильних рук, що обхопили кермо, від того, з якою впевненістю він керує автомобілем, тілом проходить приємне тремтіння збудження, що зовсім не властиво мені.

Ця версія Роми мені подобалася навіть більше, ніж той п’ятнадцятирічний пацан. І це мене злить. Тому що мені знадобився не один місяць, щоб викинути з голови картину, де він обіймає біля школи іншу дівчинку. А тепер він обіймає Олю. Або вона обіймає його, не має значення. Неозброєним поглядом видно, що між ними щось відбувається, і тієї миті, коли вона терлася об нього на танцмайданчику, весь мій настрій вивітрився й захотілося раптом опинитися в темній кімнаті під ковдрою.

Як у дитинстві.

Тому я і вирішила залишити бал, не зоставивши чарівному принцу навіть кришталевий черевичок.

— Ти, здається, їдеш не в той бік, — відриваюся від розглядання рук хлопця й дивлюся на місто, що миготить у вікні дорогого автомобіля.

— Чому б трохи не покататися? Чи ти проти? Поспішаєш кудись? Хлопець чекає? — вичікувально дивиться на мене, відвертаючись від дороги.

— Завтра на першу пару, — найжалюгідніший аргумент, який я змогла вигадати.

— Якщо боїшся проспати, то не лягай, — усміхається він, розганяючи авто до ста. А ми їдемо містом, на хвилиночку. — Це викрадення, Ромашкіна, — ірже він, як кінь, дивлячись на те, як я пристібаюся ременем безпеки. Та він чокнутий! Псих! Завжди це відчувала!

Рома додає звук, і музика репетує так голосно, що в мене закладає вуха.

— Нумо, Ромашко, розслабся й насолоджуйся останніми теплими осінніми ночами, — кричить він, пригальмовуючи перед черговим поворотом.

— Я не можу розслабитись, коли є ймовірність, що це моя остання тепла осіння ніч!

— Можу допомогти з розслабленням, — підморгує мені, явно натякаючи на всілякі непристойності.

Ми мчимо нічним містом, і я не можу сказати, що мені це не подобається. Якоїсь миті Рома починає тихенько підспівувати під черговий трек, а за кілька хвилин ми разом завиваємо: «О боже, мамо, мамо, я збожеволів…» — і я дійсно розслабляюся й забуваю про всі проблеми.

Махаю руками, роблю хвилю, хитаю головою і сміюся. Сьогодні мені це дозволено, тому що Рома вважає, що я напилася. Але він явно не знає, що всі випиті мною коктейлі були безалкогольними.

Спостерігаю за тим, як він махає головою та кривляється, і серце пропускає удар. На секунду все навколо припиняє існувати, є лише цей хлопець за кермом перед моїми очима. Хто міг би подумати, що Соловйов може бути таким кумедним і милим?

Він помічає мій пильний погляд, і я зніяковіло відводжу очі вбік. Усміхаюся, як ідіотка, відкидаюся на спинку сидіння і знову починаю рухатися під ритм музики.

Це так незвично — знаходитися наодинці з хлопцем і не думати ні про що. Не натягувати на обличчя награну усмішку, намагаючись догодити, не чекати якоїсь каверзи й не оглядатися на всі боки, щоб переконатися, що охорона десь поруч.

Однозначно, з клубу треба забиратися, поки не стало пізно.

Минає година, перш ніж ми дістаємось гуртожитку, а в мене таке відчуття, що п’ять хвилин, не більше. Він вимикає музику, і салон знову наповнюється відчуттям незручності між нами.

— Ну, я пішла? — шепочу сиплим голосом.

— Ага, — ловлю на собі палкий погляд Роми й, здається, червонію, хоч би як смішно й абсурдно це не звучало.

Я працюю в місці пороку та розпусти, але здатна почервоніти від оцінювального погляду хлопця, який бісить мене до чортиків.

Бачу, як сіпається його кадик і як його погляд застигає на моїх ногах. Чорт, я й не помітила, що спідниця задерлася так, що ще трохи — і буде видно мої рожеві трусики.

— Ти… цей… — відкашлюється він, відводячи погляд убік. — Запиши мій номер телефону про всяк випадок, а то мало там що.

— Не думаю, що він мені знадобиться, — пирхаю у відповідь, але проти волі дістаю телефон напоготові записувати цифри.

Рома швидко диктує номер, і я надсилаю йому зідзвон.

— Не чекай від мене будь-якої ніжності ранками й сердечок, — зазираю йому в очі й, здається, відверто фліртую.

— А як щодо відвертих фоток?

— Мрій!

— Фотки в спідній білизні?

— Тільки після твоєї з душу.

І знову мовчання. У тьмяному світлі салону я не могла добре розгледіти його обличчя, але зараз, коли світло ліхтаря б’є прямо в лобове скло, чудово видно, як налився під оком синець.