Глава 8. Роман

Я лежав у темряві й прокручував стрічку Інстаграм. Тисячі лайків, сотні коментарів, майже вісімсот тисяч фоловерів та купа рекламних пропозицій про співпрацю, які я щоразу відхиляв.

Нічного Вовка любили, ним захоплювалися, ним хотіли бути, а найголовніше — усім було страшенно цікаво, хто саме ховається під чорним шоломом у вигляді морди звіра.

Два роки тому я створив цей обліковий запис, щоб постити різні трюки на байку, і досі не розумію такого ажіотажу навколо моїх фото й відео. Хоча ні, розумію. Більш ніж половина підписників — дівчата, які, я впевнений, розглядають мій голий рельєфний торс, мріючи помацати його, і капають слиною на екран, коли я пощу нове фото.

Обов’язково в шоломі.

Жодних облич, жодних натяків на мою справжню особу. Повна конспірація. Навіть номери на байку у фотошопі навмисне змінюю.

Ось я на футбольному полі, ось я мчу нічним містом, ось я біля моря на заході сонця поруч зі своїм красенем. Лише в плавках і шоломі, і близько трьох тисяч коментарів у стилі «мммм, який красень» або «не соромся, котику, дай нам більше».

Бр-р-р-р-р.

Мені, звісно, лестить увага дівчат, але не настільки, щоб із гордістю читати подібну нісенітницю. І створював я цю сторінку зовсім не для того, щоб отримати зайву жіночу увагу.

Востаннє дивлюся на фотки свого залізного друга, мріючи якомога швидше з’єднатися з ним, відчути свободу і приплив адреналіну, і перемикаю акаунти.

RomaSolo_09 навіть на десяту частину не користується такою популярністю, як Нічний вовк. Хоча й тут знайдуться коментарі про те, який я «пуся» (це від Соні) і «сексі-бой» (Оля, як завжди, тероризує мене скрізь), а ще «красень, аполлон, вогонь і чарівний».

Без будь-якого інтересу гортаю стрічку і «сторіз». Наступна, і наступна, і наступна. Їжа, ресторани, дівчата в купальниках, кішка, песик, ще якась фігня, Ромашкіна… Стоп!

Гортаю у зворотному напрямку і в стрічці Жеки знаходжу пряму трансляцію з нічного клубу. Ромашкіна усміхається в камеру, п’є через трубочку коктейль і рухає руками в ритм музиці.

Якого біса?

Зістрибую з ліжка і мчу до шафи.

Вона. Там. З Женею.

Вона ж сказала йому вчора, що не піде, своїми вухами чув. Або навмисне так зробила, знаючи, що я сиджу за нею і вбираю кожне слово?

Різко затягую пояс штанів, одягаю першу-ліпшу футболку і мчу на вихід.

— Сонь, я візьму ключі від автівки Дена, — кричу, проходячи повз кухню.

— Добре, — вона визирає в коридор, спостерігаючи за моїми спробами натягнути кросівки, не розв’язуючи шнурки. — Десь пожежа?

— Забув, що домовився з хлопцями зустрітися. Усе, бувай! — вибігаю на подвір’я й застрибую в авто.

Поки їду в бік клубу, сто разів запитую себе: якого біса я роблю? Навіщо їду туди? Ну вирішила Ромашкіна відтягнутися, ну й що тут такого? Стільки років у кожного з нас було своє особисте життя, то що змінилося зараз?

Переконую себе, що відчуваю за неї відповідальність, вона все-таки мені як сестра. Сестра, яку ти ненавидиш усім своїм серцем, яка бісить до чортиків, але варто якимось хлопцям у дворі образити її, як ладен йти й бити їм пики.

Із силою стискаю кермо й тисну на газ. Ще два квартали, і паркуюсь на забитій стоянці. Далі проїзду немає, потрібно ще пройти довгу алею, перш ніж з’являться вогні нічного клубу.

На вулиці прохолодно, і я шкодую, що не прихопив із собою толстовку, швидким кроком мчу до «Ібіци» й набираю Женю, щоб дізнатися, де вони.

Женя слухавку не бере, й уява одразу малює безліч картинок того, чим він може бути зайнятим цієї миті. І це точно не танці й не щиросердні розмови десь біля самого берега моря.

Скидаю й набираю Юлю.

Юля теж мовчить.

Андрія.

Сніжану.

Сашу.

Льошу.

Та що ж за чортівня?

Закочую очі й набираю Олю саме тієї миті, коли дістаю із задньої кишені гаманець, щоб заплатити за вхід.

Оля відповідає за три гудки, але через гучну музику не можу нічого розібрати. Проходжу всередину й оглядаюсь на всі боки. Натовп на танцмайданчику, за столиками, біля барної стійки. І де їх шукати, чорт забирай?

«Ви де? Я щойно приїхав, стою біля входу».

Нетерпляче дивлюся на екран телефона, чекаючи відповіді.

«Біля басейну, ближче до сцени».

Ховаю телефон і поспішаю в бік сцени, намагаючись вихопити з натовпу біляву маківку.

Хлопців і дівчат знаходжу швидко, окидаю поглядом столик, але ні Ромашкіної, ні Жені не помічаю. Стискаю кулаки й відчуваю, як закипає кров.

— Ром, привіт! Я вже вирішила, що ти не прийдеш, — Оля обіймає мене, цілуючи в щоку.

Бісить. Як же все це бісить.

— Були справи. А де решта? — киваю на порожні місця, але мене цікавить лише одна людина. Ромашкіна, де ти, чорт забирай?!