Глава 4. Роман

— Соловйов! — я обернувся на голос і побачив Жеку, який пив каву з іншими хлопцями біля воріт академії. — Де зникав?

— Лікувався, — хмикнув, торкаючись носа, який усе ще трохи болів, і вчергове за цей тиждень згадав про Ромашкіну. — А що, було щось важливе?

— Хіба що новенькі. Троє прийшли після коледжу, й одна із заочки перевелася, але ти спізнився, усі дівчата вже забиті. І мені найсолодша дісталася.

— Не сумніваюся, — позираю на телефон, сподіваючись виявити заповітне повідомлення, але Тоха не поспішає потішити мене відремонтованим байком.

— Три хвилини до дзвінка, і першою парою в нас Антонівна, — я розчаровано стогну, тому що тільки шкуродери могли поставити Антоніну Антонівну в понеділок першою парою.

Ми швидким кроком прямуємо в корпус для правознавців і Женя, як завжди, тріщить без угаву, розповідаючи про дівчат, про змагання й ще про якусь фігню, але цього разу я слухаю його в пів вуха, мої думки все ще кружляють навколо блондинки з нічного клубу.

Учора я навіть наважився повернутися туди, щоб переконатися, що вона мені не привиділася, але на півдорозі розвернув тачку й поїхав додому.

Ніка — лише привид минулого, тепер ми чужі люди й у кожного з нас своє життя, мені має бути начхати на причини, які змусили її піти на роботу в таке місце, але забути про неї цього разу було набагато складніше, ніж п’ять років тому.

Я відчиняю двері в аудиторію, радіючи, що Антонівни все ще немає, вона ненавидить запізнення, роблю кілька кроків у бік ряду біля вікна й завмираю, не вірячи своїм очам.

Я ніби потрапляю в минуле, навіть кліпаю кілька разів, щоб переконатися, що це не сон.

Ромашкіна сидить на першій парті й витріщається на мене своїми величезними здивованими очима. Чи може бути стільки збігів за такий короткий термін?

Здається, вона теж зовсім не очікувала зустріти мене тут. Ні, це точно чийсь дурний розіграш! Або сон!

Я пробігаюсь поглядом по дівчині: приталена чорна сукня в горошок, волосся, зібране у хвіст, татуювання на плечі, декольте, з якого видніються повні пружні груди. Опускаю погляд нижче на її стрункі ноги й відчуваю, як серце починає калатати, наче божевільне.

Вероніка схожа на ляльку. Витончена, ідеальна, спокуслива — і якогось біса знаходиться в одній аудиторії зі мною. Здається, я забуваю, як дихати, і кілька хвилин, як ідіот, стою посеред аудиторії, намагаючись усвідомити те, що відбувається, і опанувати себе.

— Привіт, Нік, у тебе ж не зайнято? — Женя підходить до дівчини, закриваючи мені на неї огляд, і я мимоволі стискаю кулаки, не розуміючи, що саме мене так злить.

Проходжу повз парочку, вдаючи, що не знайомий із дівчиною, і помічаю, як напружилася Вероніка за мого наближення. Немов я маніяк якийсь і будь-якої миті можу встромити їй у спину ніж. Хоча так, можу, занадто багато я знаю про неї й занадто багато нас пов’язувало в минулому.

Займаю останню парту й ледве стримую усмішку. Дежавю якесь, чесне слово.

Усе, як раніше, лише з різницею в п’ять років.

Викладач диктує лекцію, пояснює щось монотонним голосом, а я витріщаюся на потилицю Ромашки, і від вигляду її відкритої шиї, спокусливих вигинів тіла й того, як час від часу вона гризе ковпачок ручки, повертаючись до мене боком, у штанах миттєво стає тісно.

Женя нахиляється до дівчини зовсім близько й шепоче щось на вухо, а в мене прокидається бажання підвестися й відтягнути його від неї. Схопити Ромашкіну за руку й потягнути якнайдалі від усіх цих поглядів, спрямованих в її бік.

Чи знає вона, на яку красуню перетворилася і як діє на чоловіків?

Раптом мені спало на думку, що в неї може бути хлопець, і від цього припущення мізки геть-чисто знесло. Уявив, як якийсь незнайомець стискає руками її талію, обіймає й цілує в пухкі спокусливі губи, і чомусь розізлився.

Відриваю шматок аркуша з зошита й черкаю кілька слів, як у минулі добрі часи.

— Карін, передай Ромашкіній, будь ласка, — смикаю за косу дівчину, що сидить переді мною, і не зводжу погляду зі спини Вероніки, боячись пропустити її реакцію на моє послання.