Глава 2. Роман

Вероніка Ромашкіна була ще тією скалкою в дупі. Холодною, бездушною, гордою багатійкою і… неймовірно вродливою. У нас не склалися стосунки з першого дня знайомства. Вона назвала мене Гномом, я її — Носатою, я штовхнув її взимку в кучугуру й закопав у снігу, вона — викинула через вікно мій портфель. Під час грози.

Я поцупив її одяг із роздягальні під час фізкультури, поки вона плавала в басейні, вона помстилася, вкравши з класу всі мої зошити для контрольних, і я отримав п’ять одиниць за тиждень.

На День всіх закоханих я прокрався в організаторську й зі скриньки з валентинками вибрав усі, які були адресовані їй, залишивши лише одну — «Білосніжці від Гнома».

Її помста була витонченою, вона підписала листівку для пампушки з паралельного класу моїм ім’ям, і решту року мені доводилося перебіжками пересуватися в школі, ховаючись від дівчини.

На біології я якось проговорився, що в нас була корова, після чого я став «селюком». На уроці праці вона пересолила салат так, що довелося викинути його на сміття і я сказав, що в неї руки з дупи ростуть, за що директорові довелося викликати мого брата для серйозної бесіди.

Я ненавидів Вероніку всім серцем, але коли помічав її в компанії хлопців зі старших класів, з якоїсь незрозумілої причини страшенно злився й ревнував.

Кілька разів ми побилися так, що довелося йти до медпункту. Якось я повернувся до школи після занять і в класі на дошці написав усілякі гидоти про неї. Кілька разів ми «випадково» перекидали у їдальні одне на одного таці з їжею, і щоразу все закінчувалося тим, що наших батьків викликали до директора.

Денис щоразу влаштовував істерики з приводу постійних дзвінків зі школи, якщо Соня не встигала прикрити мене, а ось Вероніці щастило: її батьки були в роз’їздах і жодного разу так і не змогли приїхати до директора.

Королева з кам’яним серцем була зіркою школи, чемпіонкою країни з художньої гімнастики, і хоч я й не бачив жодного разу її виступів, але був упевненим, що рухається вона так само хріново, як розв’язує математичні завдання, а перемогу їй проплатили багаті батьки.

Вона завжди була задавакою. Ні з ким близько не дружила, до себе не запрошувала й на дні народження однокласників також ніколи не приходила. Наша війна тривала до дев’ятого класу, до восьмого березня, якщо бути точним.

Так склалося, що наша класна керівниця збожеволіла — вирішила, що я маю дарувати подарунок на жіночий день саме Ромашкіній. Я голосно обурювався, казав, що мізки подарувати їй не зможу, а все інше вона вже має, за що знову опинився на килимі в директора, щоправда, замість брата приїхала його дружина, й цього разу я легко відбувся.

Соня особисто купила подарунок для Ніки: тонкий срібний ланцюжок із кулончиком у вигляді зірки (попри те, що я пропонував подарувати їй плюшевого носорога), вручила мені букет квітів і змусила пообіцяти, що я вибачусь за свої слова перед дівчиною.

— Ти ж у мене справжній чоловік, так поводься відповідно, — сказала суворим тоном і висадила біля школи з дурнуватим віником, який опинився в першій сміттєвій урні.

Я постояв трохи біля воріт, думаючи про те, щоб прогуляти заняття, а потім на думку спала геніальна, як мені здавалося на ту мить, ідея.

За кілька кроків від школи був зоомагазин, і я, переконавшись, що нікого з однокласників поблизу немає, пішов і купив жабу. Упакував у невелику білу коробку, зняв червону стрічку зі справжнього подарунка й майстерно перев’язав ту, у якій був «сюрприз».

До класу я увійшов у найкращому настрої. Усміхався, жартував і мовчки позирав у бік Вероніки, помічаючи, з якою цікавістю вона дивиться на подарунок. Та й не лише вона. Тоді я вже не був «Гномом», швидше перетворився на прекрасного лебедя (лише на кілька сантиметрів був нижчим від Ромашки), і навіть старшокласниці часто намагалися підкотити до мене.

Але які можуть бути дівчата, коли в мене у всіх напрямках йдуть військові дії?

***

На великій перерві всі почали обмінюватися подарунками, я з найбільш доброзичливим виглядом підійшов до Вероніки й поставив перед нею на парту коробочку.

— Ось, з 8 Березня, — дивлюся на неї з усмішкою й не можу дочекатися, коли ж вона розв’яже стрічку й зазирне всередину.

Як би вона не намагалася вдати байдужість, хоч би як не намагалася приховати в очах радість, їй це не вдалося.

— Дякую, — буркнула і вхопилася за коробку своїми довгими тонкими пальцями. Здається, навіть королеви з крижаним серцем нічим не відрізняються від звичайних дівчаток.

Я затамував подих, подумки потирав руки в передчутті веселощів і, коли вона підняла кришку й застигла в нерозумінні, а дівчата з криками відстрибнули в боки, трохи розчарувався в її реакції на «сюрприз».

— Принц для Царівни-жаби з боліт. Може, поцілуєш? Непогана пара для тебе.

Навколо почувся вибух сміху, і я впивався своєю винахідливістю й кмітливістю.

Ромашкіній заздрили, Ромашкіну ненавиділи, з Ромашкіною всі хотіли дружити, але ніхто, крім мене, не наважувався зачіпати її й тролити відкрито.

Добре, що не притягнув їй той дурнуватий кулон, треба б не забути викинути його дорогою, тому що якщо Соня дізнається про все, мені кришка.