Глава 1. Роман

Тиждень не вдався.

Страшенно, страшенно не вдався!

У понеділок я розбив байк Нічного вовка й тепер кілька тижнів не зможу брати участь у вуличних перегонах.

Брат пригрозив, що переведе мене на заочне відділення і влаштує працювати до себе в компанію на повний робочий день, якщо мені немає куди подіти свою енергію.

Я лише пирхнув у відповідь, гучно грюкнув дверима і врубив на всю музику у своїй кімнаті. Як же я хочу нарешті з’їхати й жити окремо! Як же набрид цей тотальний контроль із його боку, ніби він мені батько!

На додачу до всіх проблем — сьогодні останній день літа, а, отже, завтра знову пертися в універ. А там Оля — староста групи й справжня причепа.

Третій рік не можу від неї здихатися. Її занадто багато в моєму житті. Занадто багато повідомлень, занадто багато пропозицій допомогти з курсовими й контрольними, занадто багато натяків на близькість і просто занадто багато.

Я сиджу у Віп-кабінці нічного клубу з хлопцями й замість того, щоб насолоджуватися танцями дівчат, думаю про те, що із завтрашнього дня знову все по колу: заліки, іспити, викладачі, Оля та гора самостійних завдань. А ще домашній арешт на два тижні, наче мені, як і раніше, чотирнадцять, а не двадцять.

І якщо все перелічене вище я якось переживу, то кілька тижнів без мого красеня змусять вити від нудьги. За три дні важливі перегони, а через кляту поліцію, яку хтось викликав минулого разу, я не зможу на них з’явитися.

Життя останнім часом здається мені однотонним і нудним, і тільки перегони підвищують адреналін у крові й живлять хоч якимись емоціями. Уже кілька місяців мене переслідує дивне відчуття, ніби чогось бракує, чогось дуже важливого і значного, а може, це лише симптоми апатії чи депресії не дають спокійно насолоджуватися життям.

— Я вийду, подихаю повітрям, — перекрикую музику й рухаюся до виходу.

Не те щоб я любив такі місця або часто відвідував, просто відмовити Андрюсі, у якого сьогодні був день народження, не міг. Тікаю, минуючи танцюючих дівчат, зачиняю двері з іншого боку й полегшено видихаю.

Ні, все-таки ці розпусні дівчата не для мене. Здається, я постарів завчасно, якщо навіть думати не хочу про те, щоб підцепити одну з них.

— Та годі тобі, крихітко, чого ламаєшся? Я заплачу, добре заплачу, — чую чоловічий голос з іншого кінця довгого коридору, з обох боків якого розташовані окремі ВІП-кімнати.

— Повторюю ще раз, я офіціантка.

— Годі ламатися, — гаркнув він і схопив мініатюрну блондинку з довгим волоссям за руку, притягуючи до себе.

Я зупинився, озирнувся на всі боки, зрозумів, що ніхто не поспішає на допомогу дівчині, і, проклинаючи своє бісове благородство, рушив до цієї парочки.

І де тільки ходить хвалена охорона клубу, коли так потрібна?

— Гей, мужик, здається, дівчина попросила тебе відпустити її, — привертаю увагу незнайомця і швидким кроком прямую до кінця коридору.

Дівчина стоїть спиною до мене, і все, що вдається розгледіти — довге волосся, охайну фігурку в чорній шкіряній спідниці.

Проте чоловіка бачу чудово.

Йому приблизно за сорок, бородатий, накачаний, і по очах видно, що вже встиг добре накидатися. Кілька верхніх ґудзиків сорочки чи то розстебнуті, чи то вирвані, на шиї товстий золотий ланцюг, а з-під закочених до ліктя рукавів видніються татуювання.

Він зі злістю дивиться на мене, вважаючи, що я побоюсь зв’язуватися з таким небезпечним дядечком, як він, але сьогодні я безстрашний. І божевільний.

— Слухай, пацан, не втручайся в розмови дорослих, йди, куди йшов, — гарчить він, смикаючи на себе блондинку, яка тремтить від страху.

— Тоді нехай дівчина сама вирішить — залишитися чи піти, — зображую цілковитий спокій і кивком вказую на його руку, яка із силою стискає зап’ястя офіціантки.

Впевнений, що на її білій шкірі залишаться сліди від його пальців, і в голову раптом спадає жахлива думка, що з нею могло б статися дещо набагато страшніше кількох синців, якби я не вирішив вийти на свіже повітря.

Незнайомець навіть не думає відступати, лише посміхається, ігноруючи мої слова, й переводить погляд на свою жертву.

Здається, дівчина нарешті відмирає, намагається звільнитися від його лап, лається на чому світ стоїть, але сили явно нерівні. Іншою рукою він обвиває її за талію і притягує до себе, стискаючи у своїх обіймах.

— Ну вже ні, дорогенька, я прийшов сюди заради тебе, не будь такою скромницею, йдемо, — тягне її в бік прочинених дверей, не звертаючи уваги ні на мене, ні на опір дівчини.

— Та допоможи ж, ідіоте, чого застиг там? — гарчить вона, не дивлячись у мій бік, а потім б’є відвідувача клубу по голові металевою тацею.

Лунає дзвін, лайка й погрози.

Звільнять, на свій байк посперечатися можу, що сьогодні ж її звільнять.

Він заносить руку, щоб ударити дівчину, але я встигаю відштовхнути її убік, а потім з усієї сили б’ю його кулаком по пиці.

Він хитається, упирається рукою в стіну, щоб утримати рівновагу, а іншою витирає з підборіддя кров, що потекла з рота.