Танець з Феніксом

У вітальні пахло цитрусом, морським бризом і дорогим парфумом — поєднання, від якого паморочиться голова, як від забутого сну. Оркестр грав джаз — глибокий, оксамитовий, із нотами спокуси. Здавалося, серце яхти билося в такт музиці, що повільно гойдала натовп у сяйві келихів і тіней.

Гості рухалися плавно, ніби пливли крізь час. Вони були в масках, але жодна не приховувала головного — бажання купити більше, ніж дозволено.

Незнайомець із браслетом у масці Фенікса стояв біля бару. Розмовляв із кимось — голос низький, уривчастий, мов шепіт вогню. Його постава була ліниво-владною — як у хижака після трапези, що смакує не м’ясом, а перемогою.

Плащ звисав важко, немов у його кишенях лежало не золото, а прокляття. Тканина не просто спадала — вона тягнула за собою тінь, що не належала світлу.

Браслет на його зап’ясті — уроборос — блищав, як обіцянка і загроза водночас. І кожен, хто кидав на нього погляд, відчував щось незрозуміле: ніби час на мить зупинявся, ніби простір навколо змінював форму.

Він не був просто гостем. Він був точкою зламу — тією фігурою на шахівниці, що не грає за правилами.

Лейла рушила вперед.

Її кроки — тінь, що зливається з хвилями: безшумні, але спрямовані, як постріл у серце ночі. У руках — келих шампанського, що іскрився, мов зірки в її очах; у серці — холодна рішучість, гостра, як лезо.

Вона ковзнула між гостями, і весь світ навколо сповільнився — мов згальмований кадр із нуарної стрічки. Посмішки тягнулися, музика наростала, як прилив, а погляди — розсипалися, мов скельця, що не встигли зібратися в мозаїку.

Її присутність не була гучною — вона була неминучою. Як ніч, що не питає дозволу, а просто приходить.

Легке зіткнення плечем — навмисне, але граціозне, як дотик метелика. Погляд — прямий, електризуючий. Усмішка — та сама, що розтрощила охоронця на трапі.

— Перепрошую, — її голос торкався, мов перо до шкіри, м’яко, але з обіцянкою подряпини. — Ви не підкажете, де тут вихід на верхню палубу? Хочу подихати свіжим повітрям… без масок.

Він обернувся — не одразу, ніби прокидався крізь сон жадібних мрій. Очі під маскою блиснули цікавістю, пальці стиснули келих. Її пальці, легкі, як дотик музики в тиші, ковзнули до його зап’ястя — нібито випадково, але з точністю хірурга. Одним рухом — браслет опинився в її руці, холодний і важкий, як таємниця. Другим рухом вона наділа браслет на власне зап’ястя — і метал, ніби ожив, підлаштувався до її пульсу.

І в ту ж мить щось спалахнуло — не в залі, а всередині. Смарагдові очі змії засяяли дивним, неживим світлом, наче усміхнулися з глибин безодні. Холод металу розтанув у теплі, ніби Уроборос впізнав її — кров, долю, забуте покликання.

У вухах Лейли пролунав шепіт — схожий на подих моря, що шепоче таємниці скелям:

— Ти знаєш, що робиш. Ти завжди знала.

Це не був голос — радше пам’ять, що прокинулась. Не звук, а відлуння чогось глибшого, ніж слова.

Бачення — мить, але і вічність.

Темні коридори під землею. Важкі металеві двері, що дихають іржею. І її обличчя — старше, але впізнаване. Очі ті самі, тільки глибші. Погляд — як у того, хто вже пройшов крізь час і повернувся, щоб завершити те, що почалося.

Світ навколо не змінився. Але вона — вже не та, що ступила на яхту. І браслет, що блищав на зап’ясті незнайомця, більше не здавався чужим.

Вона моргнула — і все зникло, як сон після півночі. Лише келих у руці, теплий від її пальців, і обличчя здивованого чоловіка перед нею — очі, що шукають, руки, що хапаються за порожнечу.

— Дякую, — сказала Лейла, голос рівний, але з тінню тріумфу в голосі. — Здається, я вже знайшла вихід.

Вона повернулася до Ашера, який чекав біля сходів — силует у напівтемряві, напружений, як струна лука.

— Маємо, — прошепотіла, показуючи зап’ястя, де змійка зливалася з її шкірою, ніби завжди там була.

Він поглянув — і серце вдарилося об ребра, як хвиля об скелю.

— Як ти… Це ж неможливо.

— Тихіше, — її очі блиснули. — Просто йди. Ніч не любить свідків.

Вони рушили до верхньої палуби — крізь дим сигар, ледь чутні, як примари на балу. Позаду — сміх, що лунав порожньо; келихи, що дзвеніли, мов кайдани; музика, що вдавала розкіш, а ховала порожнечу.

Попереду — ніч, яка пахла свободою, сіллю і чимось давнім, як забуте пророцтво.

На останній сходинці Лейла зупинилася й глянула на море — темну безодню, що світилася зірками, мов розкидані діаманти. Одна з них — яскрава, пульсуюча — підморгнула, наче жива. А може, це був лише збіг. Гра світла на хвилях.

Або — нагадування: ніч не дає подарунків. Кожна перемога вимагає розплати — повільної, непомітної, як подих змії, що оживає на зап’ясті.

Вони піднялися на оглядовий майданчик, де нікого не було — тільки шум моря і зірки.

— Якби це було побачення, то, мабуть, найкраще у моєму житті, — прошепотіла Лейла.

— Якщо ти даси мені шанс, таких побачень у нас буде безліч, — лукаво посміхаючись, відповів Ашер.

Він дивився в її очі, вона — в його. І ніхто не хотів переривати цю мить. Здавалося, що так буде вічно.

Поки цю ідилію не розірвав різкий, грубий голос Фенікса:

— А ось ви де. — Я так і знав, що це ви — парочка злодіїв.

Фенікс ішов до них упевнено, швидко, з тією холодною владністю, яка не потребує сили, щоб лякати. Маска на його обличчі світилася червоним у відблисках ламп, мов тліюче вугілля.

Він схопив Лейлу за руку, рвучко підняв її, майже відриваючи від палуби.
— І де мій браслет?

— Точніше — вкрадений вами, — втрутився Ашер, втиснувшись між ними. Його голос був рівний, але погляд — пугаючи гострий, як бите скло. — Відпусти її. Поки я не зламав тобі ребра.

Фенікс усміхнувся. Під маскою це виглядало хижо.
— Ти що, мені погрожуєш, шмаркач?

Він відпустив Лейлу, але в ту ж мить схопив Ашера і підняв його так, що хлопець ледве торкався носками палуби.
— Повторюю востаннє: де мій браслет?