Асфальт і сонце

Сонце било в очі. Асфальт дихав спекою.

Лейла йшла повільно, тягнучи за собою сумку, ніби в ній лежало все її невдале студентське життя — зошити, надії й той злощасний екзамен, який щойно провалила.

— Навіщо я це все вчила? — пробурмотіла вона собі під ніс. — Дві ночі без сну заради «незадовільно»?

Місто гуділо довкола: потік машин, запах кави з кав’ярень, уривки чужих голосів. Вона пливла крізь цей шум, мов крізь теплу воду, розчиняючись у буденності.

І раптом — нарастаючий гуркіт мотора.

Мотоцикліст, що повільно котився вздовж тротуару, різко прискорився, вихопив сумку просто з її рук — і рвонув уперед.

— Гей! — крикнула Лейла, хапаючись за ремінець.

На мить час сповільнився.

Вона не відпустила.

Інстинкт.

Тупо.

Але по-людськи.

Наступна секунда — ривок, біль у зап’ясті, асфальт вислизає з-під ніг, розмитий бік авто. Скрегіт гальм.

Удар.

Темрява.

Коли свідомість повернулася, усе плавало, мов у воді. Над нею схилився хтось — темне волосся, зеленуваті очі, переляканий погляд.

— Ти мене чуєш? — проривався крізь туман у голові чоловічий голос.

— Хто... ти? — Лейла ледве ворухнула губами.

Хлопець не відповів. Просто підняв її на руки — обережно, ніби вона була з кришталю, — і швидко поніс до авто. Люди навколо щось вигукували, хтось діставав телефон, але він не зважав. Дверцята грюкнули. Машина зі свистом рвонула з місця.

За кілька хвилин вона вже сиділа на пасажирському сидінні, обпершись головою об холодне скло. Світ за вікном рухався, як завжди: люди поспішали, машини сигналили, реклама кричала — і ніщо не зупинялося, ніби нічого не сталося.

— Ти що, викрав мене? — прохрипіла вона.

— Не хочу мати справ із поліцією, — спокійно відповів він, не зводячи очей з дороги. — І взагалі… я поспішаю.

— Поспішаєш? Ти збив мене машиною, а тепер ще й викрав — і кажеш, що поспішаєш?

— Я ж не навмисне. І, між іншим, я тебе врятував. Ти ж не хочеш сидіти в лікарні до ранку, заповнювати папери, пояснювати, чому кинулась під колеса?

Лейла глибоко вдихнула. Спробувала сісти зручніше, але різкий біль пронизав усе тіло.

— Думаю, без лікарні тут не обійдеться.

Хлопець усміхнувся куточком губ.

— Знаю, день у тебе так собі. Але в мене — справа всього життя.

— Це в мене невдалий день?! — вибухнула вона. — Ти мене збив, викрав і ще й філософствуєш?! Хто ти взагалі такий?

— Ашер, — коротко кинув він. — Ашер Кейстоун. Детектив-початківець.

— Ти знущаєшся.

— Ні, я цілком серйозний. І можу запевнити: тебе ніхто не шукатиме.

— Мене — не шукатиме? — її очі спалахнули. — Після такого? Та шукатимуть усі!

Він зітхнув.

— Добре, не гарячкуй. Відвезу тебе до лікарні — і на цьому все. Розходимось.

— Розходимось? — Вона кинула погляд на порвані колготи, подерту блузку, зламаний каблук. — Подивись на мене! Сумку вкрали разом із гаманцем, виглядаю, як після апокаліпсису — а ти кажеш: «розходимось»?

Ашер уперше повернувся до неї повністю. Його погляд ковзнув по її постаті — швидко, обережно, але на мить затримався на її очах і… потонув.

Він мовчки дивився на неї.

— Що? — різко спитала Лейла.

— Ти маєш рацію, — тихо сказав він. — Тобі потрібен новий одяг. Але я не дуже знаю місто — приїхав на вихідні. Хоча… зачекай. У мене зустріч із клієнткою. Вона — власниця готелю. Думаю, допоможе.

— Допоможе? Чим — дістане стару сукню з пральні?

— А ти що пропонуєш? Магазин? Твій гаманець у того мотоцикліста.

Лейла закотила очі.

— Тоді ти мій боржник. Купиш мені нові речі — і я забуду, що мене збили, викрали й довели до сказу.

— Твій план — вогонь, — Ашер засміявся. — Але є одне «але»: поки не зустрінусь із клієнткою, грошей у мене не буде.

— Гаразд, — сказала вона після паузи. — Не знаю чому, але я згодна. Скажу, що втратила свідомість на сонці, коли підіймалась сходами, а ти мене врятував. Але новий одяг — з тебе.

— Це не занадто ризиковано для тебе? — запитав Ашер із посмішкою.

— А ти не дуже вихваляйся, детективе. Бо ще не второпав, з ким зв’язався.

— От і домовились, — кивнув він, вмикаючи музику.

Ашер крутив кермо, маневруючи між смугами, де міський трафік уже вщухав ближче до вечора. Лейла сиділа поруч, притискаючи руку до чола — там уже набрякав синець.

Машина зупинилася біля білої будівлі лікарні. Неонові вивіски «Травмпункт» і «Швидка допомога» блимали, відбиваючись у склі.

Парковка була напівпорожньою: кілька таксі, амбуланс із увімкненими маячками, що саме від’їжджав, і купка курців біля входу.

Ашер заглушив двигун, вискочив з авто й оббіг капот, щоб відчинити двері з боку Лейли. Вона спробувала встати сама, але нога в зламаному каблуку підвернулася, і дівчина скривилася від болю.

— Обережно, — пробурмотів він, простягаючи руку.

Лейла зітхнула, але вхопилася за його долоню — теплу, трохи шорстку, як у людини, що звикла працювати руками. В маленькому містечку, де він, мабуть, лагодив усе — від машин до старих годинників.

Ашер обхопив її за талію, підтримуючи, щоб вона не навантажувала забиту ногу. Вони повільно покрокували до скляних дверей — Лейла кульгала, а він намагався не дивитися, як розірвані колготи оголювали шкіру на стегні.

Усередині пахло антисептиком та кавою з автомата — терпкий, знайомий запах, у якому змішувалися втома й буденність. Черга була невелика: бабуся з вивихнутим плечем і хлопець із порізаною рукою.

Ашер підвів Лейлу до реєстратури.

Медсестра, молода жінка у блакитному халаті, підняла погляд поверх окулярів.

— Легкі забої, — коротко пояснив він, — але краще перевірити.

Їх провели до кабінету — стерильні білі стіни, плакати про вакцинацію, двері до суміжної кімнати, де в кутку стояв рентген-аппарат.

Лікар, сивий дядько в окулярах із товстими лінзами, оглянув Лейлу оцінюючим поглядом.