Розділ 26.2

Півроку потому. Хельм. Королівський сад.

Зима набула своїх прав. Земля вкрилась товстим шаром снігу. У такі моменти природа нагадувала королеві зніжену леді, що куталась в білі хутра. Габріелла гуляла по саду неквапливим кроком. Їй не було куди поспішати, морська відьма відчувала, що її життя добігає кінця. Шкода тільки, що відбувається це в самий невідповідний момент. Ні, безсумнівно, вона має ще кілька років, може навіть кілька десятків років, але зневіра від усвідомлення швидкої кончини пожирала її зсередини. У цей момент вона проклинала старий родовий дар відчувати наближення смерті. Як було б добре, не знай вона нічого.

Вона засмучувалась не через смерть. Без коханого чоловіка їй усе одно життя було не миле, і якби не син ... Тільки через Вілмара Габріелла гнала від себе думки про смерть. От тільки врятувати його від фатальної помилки вона так і не змогла. Він, такий же впертий, як і батько, зовсім не хотів слухати її, і все одно оголосив про заручини з Астрід фон Плієр, яка з дня на день мала прибути в Хельм для підготовки до весілля.

Занурившись у свої невеселі думки, королева не почула кроки, що наближались до неї, і коли чиясь рука лягла на її плече вона здригнулась.

- Мамо, я тебе налякав? Пробач мене, - у голосі Вілмара не чулося ні краплі каяття.

Його щоки почервоніли від морозу, а хутряна шапка з'їхала на бік. Знову бігав вулицею немов хлопчисько, відзначила про себе королева і посміхнулась. Габріелла погладила його по щоці, навіть крізь теплу рукавичку відчуваючи холод шкіри.

- Ти зовсім замерз, підемо швидше до замку, тобі терміново треба випити гарячого чаю, інакше захворієш, - стурбовано сказала королева.

- Все нормально, мамо. Хіба ти забула? Я житель півночі, мені не страшні морози, - Вілмар гордо задер підборіддя і випнув груди, а потім додав. - І я вже не маленький хлопчик, я чоловік.

- Для мене ти назавжди залишишся дитиною, - ніжно сказала Габріелла, взявши його обличчя у свої долоні, намагаючись хоч трохи відігріти.

- Я люблю тебе, мамо, - тихо прошепотів молодий король, обіймаючи маленьку і тендітну Габріеллу. - Я довго шукав тебе. Ти почала занадто часто зникати, я хвилююсь.

- Не варто, нам старим іноді треба побути на самоті.

Вілмар трохи відсторонився від матері і критичним поглядом оглянув її з голови до ніг, а потім дзвінко засміявся. Вже кого-кого, а Габріеллу важко було назвати старою. Здавалось, вона зовсім не змінилась, все така ж красива і юна як на весільному портреті, тільки в її фіалкових очах все частіше й частіше миготів смуток, а на переніссі залягла ледь помітна зморшка, яка вказувала на те, що королева надто часто хмуриться.

- Мамочко, не гнівай богів, яка старість. Ти красуня, на тебе постійно задивляються чоловіки. Нещодавно граф Шорнський привселюдно отримав ляпаса від дружини, тільки через те, що занадто довго милувався тобою.

- Навіщо ти шукав мене? - спитала Габріелла, ніби не чуючи компліментів сина.

- Мені доставили листа від Астрід. Її дядько, король Роалду помер два дні тому за незрозумілих обставин. Принц Еірік готується до коронації, і хоча він ще не зійшов на престол, уже роздає накази ліворуч і праворуч, - невдоволено випалив Вілмар. - Він заборонив Астрід приїжджати до Баладії, і взагалі зажадав відкласти весілля, адже у них у країні жалоба. Хоча свято з нагоди його коронації відбудеться за два тижні. Який лицемір.

- Ну, в якомусь сенсі він має рацію. Принцеса Астрід повинна дотримуватися жалоби. А те, що її двоюрідний брат сам порушує всі правила пристойності і моралі, це його проблема. Не треба уподібнюватися до принца Еіріка. А для справжнього кохання ніяка жалоби перешкода, адже так? Почекай ще трохи.

Треба визнати, Габріелла зовсім не засмутилась цим звісткам. Відстрочення весілля вселяло в неї надію. От тільки Вілмар не хотів відступати, він уперто твердив про любов до Астрід і своє бажання одружитися тільки з нею. Але королева мало вірила у кохання між цими двома. Закоханий молодик не став би так явно фліртувати з іншими молоденькими дівчатами, а якщо вірити чуткам, то й усамітнюватись з ними у своїх покоях. Лізти особисте життя сина і читати йому моралі про вірність Габріелла не хотіла. Але поведінка Вілмара їй знову і знову доводила, що жодної любові до своєї обраниці він не відчуває.

Рання осінь того ж року. Хельм. Палац Дарбург.

Габріелла відверто мерзла і куталась в теплу довгу шаль. Вдень літо ще боролось за владу над природою, осяюючи землю останніми цього року теплими променями сонця, але вночі осінь наступала йому на п'яти. І хоча заморозків ще не було, повітря ставало все холоднішим і холоднішим з кожним днем.

Королева довго дивилась в темну темряву вікна і слухала шелест дощу. Зневіра оволоділа нею. Після розкішного весілля Вілмара та Астрід на душі у Габріелли було неспокійно. Її найстрашніші побоювання виявилися дійсністю ще до весілля.

Не встиг Вілмар отримати взимку листа про перенесення весілля, як через кілька тижнів на порозі королівського замку з'явилась замерзла і налякана Астрід. Одна, без жодного супроводу. Її зачіска розтріпалась, поділ сукні був порваний і забризканий брудом. Дівчина куталась в тонкий, не за погодою плащ і тихо заливалась сльозами. Судячи з її вигляду можна було з упевненістю сказати, що принцеса втекла з дому, а причини втечі з'ясувались на кілька годин пізніше.