Розділ 1

На острів Марсен поступово приходила весна. Останній сніг давно розтанув, і де-не-де вже почала пробиватися свіжа трава та перші квіти. Студенти Верховної школи чаклунства насолоджувалися останніми вільними днями. Ще й погода видалася на диво чудовою. Після занять мало хто залишався у стінах замку, молоді маги намагалися побільше часу проводити на свіжому повітрі. Адже скоро почнуться іспити, і тоді доведеться, цілодобово, стирчати в бібліотеці серед старовинних книг та пилу.

Невелика група студенток старшокурсниць зібралася біля багатовікового дуба. Дівчата обговорювали весняні канікули, і найголовніше – святкування Дня весняного рівнодення.

Для звичайних смертних це свято видалось би жахливим. Стародавні ритуали, ворожіння, заклик сили та дикі танці до світанку, справжній шабаш, не інакше. Юні відьмочки завжди старанно готувались до рівнодення. Адже на Марсен з'їжджалися маги з усього світу, наречених хоч греблю гати, ще й сам Володар зібрався відвідати цього року свято. Алідар був молодий і вродливий, його портрети були майже у кожної відьмочки. Гріх було не закохатися з такого чоловіка, як Володар.

Високий, стрункий, темноволосий, шкіра смуглява, що дуже відрізняло його від інших представників підземного царства. Кожна дівчина мріяла зловити на собі погляд його смарагдових очей, а пухкі губи манили. Його можна було б назвати ідеально красивим, якби не завжди похмурий вираз обличчя.

- Мені сьогодні прийшла сукня і нові туфельки, - похвалилася Кайра, одна з відмочок.

- Я нарешті дочекалася посилку з дому, мама передала мені розкішні прикраси з найчистіших діамантів. Батько минулого року віддав за них нечувану суму, - спробувала затьмарити подругу Аріста. - Мія, а ти вже обрала собі вбрання?

- А чим це плаття погане? - дівчина на ім'я Мія оглянула своє скромне вбрання. Темно синя сукня хоч і меркла на тлі розкішних шат подруг, зате добре на ній сиділа, та й зручно в ній.

- Ох, люба, це ж повсякденне плаття, не можна в ньому з'являтися на святі, - защебетала Аріста. - Там буде стільки можливостей знайти нареченого.

- Мені не потрібний наречений. Та й безглуздо вбиратися в дорогі сукні і тим більше діаманти, торжество буде на природі, навколо бруд, одяг смердить димом, а минулого року алхіміки притягли кольорові порошки, і обсипали ними всіх поспіль, я досі плащ не відіпрала.

- Мія, не кажи дурниць, наречений потрібен кожній дівчині. А тобі ще бажано і багатий. Інакше після школи доведеться повернутися до села з коровами, - у голосі Арісти звучало занепокоєння, воно здавалося настільки щирим, що ніхто навіть не засумнівався в ньому. Але Мія знала, що шляхетна дворянка просто вкотре спробувала нагадати їй про безрідне походження. - Так і бути, я позичу тобі один зі своїх нарядів.

- Арісто, я вдячна тобі за таку нечувану щедрість, але мені дійсно не потрібна сукня. Я чудово почуваюся і в цьому вбранні, та й взагалі не впевнена, що піду на свято, - Мію починала дратувати псевдо турбота подруги.

- Мія, нічого ти не розумієш, - вклинилась в розмову Кайра. - У повсякденній сукні ти ніколи не звернеш на себе увагу. Тим більше, що твоє миле личко буде приховане за маскою.

На святі рівнодення студенти могли з'явитися лише прикривши своє обличчя. Для чого було придумано це безглузде правило, не знав ніхто, але сперечатися з дирекцією школи безглуздо. Щороку дівчата намагалися привернути до себе увагу, створюючи хитромудрі маски, які часом більше схожі на витвір мистецтва.

- Все, вирішено, я дам тобі свою сукню з чорної парчі, вона тобі личитиме, - дбайливо прошепотіла Аріста.

- Ага, буду як бліда моль на похороні.

- Мія, ти зовсім не розумієшся на моді, і в тебе немає почуття стилю, вибач, звичайно, але в тебе на лобі написано, що ти народилася в селі, - цього разу Аріста навіть не намагалася приховати свою перевагу.

- Та куди вже мені убогий, - тихо сказала Мія, і щоб ніхто не помітив її посмішку, вона поспішно покинула подруг.

- Образилася чи що? Може піти вибачитись? - здивовано сказала Кайра.

- Не варто, на правду не ображаються. І, на жаль, скільки б ми не намагалися, з селючки леді не зробиш, - на миловидному личку Арісти з'явився зневажливий вираз.

Мія відійшла на безпечну відстань від подруг і, нарешті, розсміялася. Аріста майже кожен день намагалася нагадати дівчині про її походження. Знала б ця самозакохана леді кого обзивала всі ці роки селючкою. Мії так хотілося поглянути на обличчя «подруги», коли та дізнається, що перед нею не селянка, а принцеса. Але їй суворо заборонили говорити про своє справжнє походження.

Коли одинадцять років тому виявилося, що середня дочка короля Вілмара, правителя Баладії, відьма, королівська родина поринула у жалобу. Точніше траур був у королеви Астрід, а вона вже постаралася довести решту до нервового зриву та депресії. Королева влаштовувала істерики, ридала добу безперервно, і навіть змусила Вілмара ув'язнити середню дочку в вежі. Мовляв, краще вже Мія проведе все своє життя під замком, ніж хтось дізнається, що дочка короля відьма.

Астрід не врахувала, що магія ненавчених чарівників абсолютно неконтрольована, і може проявитись будь-якої миті, і найстрашніше, у будь-якому вигляді. Ось і вежа, в яку таки відправили семирічну Мію, «ненароком» вибухнула, навіть каменя на камені не залишилося, а ось дівчинка зовсім не постраждала.