Глава 14

Уперше мені доведеться стріляти в людину, стріляти в того, хто є моїм другом, у ту, яка допомогла мені у важкий час. І тільки одне питання не дає мені спокою: чи зможу я? Адже тут важливо не тільки вистрілити, але ще й влучити. Один міліметр вирішує все, і в мене немає права на помилку. 

Мій ранок почався з чашечки міцного чаю. Потім Павло відвіз мене на роботу, і я працювала доти, доки мені не прийшло повідомлення.
Я вийшла зі свого офісу, не поспішаючи, поправляючи манжети ділового костюма. Холодний вітер обвівав мою фігуру, але я почувалася впевнено, як завжди. Кроки були рівними, і в голові крутилися плани на наступний день. Я знала, що Павло чекає мене біля машини, як завжди, чіткий і надійний.
Він, високий і мовчазний, вийшов із машини, щоб відчинити мені двері. Наші погляди зустрілися, і в його очах промайнула звична повага і легка тінь занепокоєння, яка завжди супроводжувала його, коли я була поза стінами свого офісу.
Я вже майже підійшла до машини, коли в повітрі пролунав різкий звук, який різав слух. Мить, і моє тіло різко сіпнулося, перед очима поплив туман. Я відчула пекучий біль у плечі, який буквально паралізував мене. Ноги підкосилися, і світ навколо почав втрачати обриси. Я знала, що все йде за планом, але свідомість уже починала розпливатися.

Коли куля вдарила Поліну в плече, світ завмер. Усе сталося настільки швидко, що я навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Її тіло впало на асфальт, я миттєво побілішавши, кинувся до неї. Вона лежала, здавалося, неживо, її обличчя зблідло, а з рани на плечі хлинула кров. Я схопив її за руку, вона була ще теплою, але нерухомою. Шок скував мій розум, а серце, здавалося, завмерло разом з її диханням.
«Ні... Ні, цього не може бути!» у голові гриміли думки, але я не міг їх осмислити. Я намагався викликати допомогу, але руки тремтіли так сильно, що телефон вислизнув із моїх пальців. Я кричав її ім'я, намагаючись хоч якось повернути її до життя, але Поліна не реагувала. Її очі були закриті, і з кожною миттю надія вислизала від мене, як пісок крізь пальці. Моя відданість була безмежною, але тепер вона здавалася мені порожнім звуком. Усе, що я міг зробити, це тримати її у своїх руках, відчуваючи, як її життя йде. Сльози душили мене, але я навіть не помічав їх. Розум твердив, що все це не може бути правдою, але серце розривалося від болю.
 Для мене цей момент був найстрашнішим кошмаром. Я не міг повірити, що втратив ту, кого був готовий захищати до останнього подиху.