Глава 13

Повернувшись додому, а додому я приходила не пізніше шостої, я вирішила зателефонувати Кирилу і влаштувати йому невелику екскурсію, моїм містом. Трубку він узяв швидко, і ми домовилися, що він заїде за мною. 
Поки він їхав, а в запасі в мене було хвилин тридцять, я обирала що вдягнути. Зазвичай я з цим не заморочуюся. Чистий, зручний одяг і я готова. Але сьогодні, мені захотілося вдягнути щось незвичайне і гарне, але щоб, було по простому.  І розмірковуючи про те, я згадала про свою літню сукню, з красивим принтом, блакитного кольору. 
Виходячи на вулицю і сідаючи на сидіння поруч із водієм, ми привіталися. 
- Чудовий вигляд маєш. - Прокоментував Кирило.
- Дякую. - Мені було приємно, що він оцінив моє вбрання.
- Куди накажете їхати? - Жартівливо сказав хакер, а в мене загорілися очі.
У нашому місті було доволі багато класних місць, які можна відвідати і залишитися в захваті. 
- Можемо проїхатися до верхнього мосту, або погуляти в парку, який на Райдужній вулиці, а може краще в кав'ярні... - Я замовкла, адже потрібно було перевести подих, а Кирило розсміявся. 
- Ми, звісно, не зможемо відвідати всі ваші класні місця, але я пропоную погуляти в парку. Який твій улюблений?
- Мій улюблений парк, розташований на Пролетарській вулиці. - Він кивнув, і забивши потрібні координати в GPC, ми поїхали в парк.
Припаркувавши машину на парковці, яка була розташована в самому парку, ми попрямували гуляти. 
Теплий вечір огортав парк м'яким світлом призахідного сонця. Я йшла поруч із Кирилом вузькою алеєю, прислухаючись до шурхоту листя під ногами і тихого шуму вітру в кронах дерев. Навколо гуляли люди: хтось прогулювався з дітьми, хтось вів неспішні бесіди на лавках, а парочки трималися за руки, занурені у свої розмови.
Було вже близько 19:00, але літній вечір ще не поспішав поступатися ніччю. Повітря наповнювалося свіжістю, а останні промені сонця грали на поверхні ставка, відбиваючи навколишній світ у м'яких, золотистих відтінках.
Я глянула на Кирила і помітила, як його очі світилися від спокою. Він був одягнений у футболку і кофту, а руки розслаблено лежали в кишенях штанів, але в кожному його русі відчувалася прихована енергія. Я ледь вловимо посміхнулася, відчуваючи, як моє власне серце забилося трохи швидше.
- Який гарний вечір, правда? - Тихо промовила я, не відриваючи погляду від його профілю.
Кирило подивився на мене, і в його очах промайнуло щось тепле й ніжне.
-Так, тут чудово. Особливо, поруч із тобою, - його голос був спокійний, але в ньому звучала непідробна щирість.
Я трохи зніяковіла від цих слів, і щоб приховати своє збентеження, зупинилася біля ставка, схилившись над водою. Вода була спокійною, як і мої думки, які поступово ставали все більш зосередженими на тому, що Кирило поруч. Він підійшов ближче, і я відчула його тепло, серце знову дало про себе знати, стукаючи голосніше, ніж зазвичай.
- Я рада, що ти сьогодні зі мною. - Промовила я, не піднімаючи очей від водної гладі.
Кирило тихо зітхнув і, подивившись у мій бік, простягнув руку, що торкнулася мого плеча. Я здригнулася, але не відсторонилася, відчуваючи, як цей простий жест пробуджує в мені почуття, яке я до цього моменту не усвідомлювала.
- Я теж радий, Христино, - його голос став трохи нижчим, і був він наповнений теплом. - Може, залишимося тут ще трохи?
Я подивилася на нього, і в ту мить усі звуки парку, сміх дітей і шелест дерев відступили на другий план. Усе, що мало значення, це те, що він був тут, разом зі мною, у цьому тихому, майже магічному місці.
- Звичайно. - Відповіла я. 
Ми продовжували так стояти, поруч одне з одним, насолоджуючись кожною миттю цього літнього вечора, який тепер здавався особливим для мене. Я раптом відчула, що, можливо, я нарешті зустріла ту людину, яка проведе зі мною все своє життя, що залишилося.

Я повернулася додому і відчула, як напруга сьогоднішнього дня поступово залишає моє тіло. План уже був чітко сформульований, але в ньому ще залишалися деталі, які потрібно було обміркувати. Кожен крок, кожна деталь - все мало бути вивірено до дрібниць.
Я вирішила прийняти душ, дозволяючи воді змити залишки втоми. Поглянувши на своє відображення в дзеркалі, я побачила спокійний вираз обличчя, одягнувши простий, але елегантний одяг, я попрямувала у вітальню. М'яко опустившись на шкіряний диван, я взяла чашку з ромашковим чаєм. Павло каже, що він заспокоює, напевно, це так. Перший ковток - і я відчула, як напруженість поступово відступає, поступаючись місцем чіткому фокусу на завданні. Я ввімкнула старий детективний фільм, один із тих, що люблю за хитромудрі повороти сюжету. Це було не стільки для розваги, скільки для того, щоб ще раз обміркувати всі деталі моєї гри. Кожен виверт, кожен крок мають бути продуманими, як у цих фільмах. 
На столику поруч, лежав планшет, який періодично вібрував від нових повідомлень. Хотілося дістати телефон, набрати номер Павла, розповісти йому про мій план, але я знала, що не варто цього робити, адже тоді наш замовник може запідозрити, що все це лише постановка, а ризикувати Олексієм я не маю наміру. 
Згодом ніч вступила у свої права. Я попрямувала до спальні. Поглянувши в дзеркало, затрималася на своєму відображенні. Мої очі, холодні й упевнені, зустрічалися з моїм власним поглядом. Головне, що я впевнена в собі, адже впевненість - моя головна зброя.

Я сидів на краю шкіряного дивана, у своїй невеликій, але затишній квартирі. Нічне місто за вікном мерехтіло вогнями, але мої думки були далеко від метушні вулиць. Я вдивлявся в темне небо, крізь яке не пробивалися ні зірки, ні місяць, і намагався осмислити всі події, що відбулися за останній тиждень.
Вантаж, що зник немов крізь землю, продовжував турбувати мене. Я знав, що цей вантаж був важливий не тільки для бізнесу, а й для самої Поліни. Вона не показувала свого занепокоєння, але я відчував напругу в її голосі та погляді. Щоразу, коли розмова заходила про цю справу, вона нервувала і йшла на обговорення інших питань. Це насторожувало мене ще більше.
Думки ковзнули до Кирила і Христини. Не так давно я помітив, як Кирило приділяв їй дедалі більше уваги, і це не могло не викликати запитань. Я вивчив Кирила досить добре, щоб розуміти, що його інтерес був не просто дружнім. Однак, чи було це благо чи ще один привід для занепокоєння, я поки що не знав. Христина була важливою частиною команди Поліни, і будь-які її стосунки з невідповідними людьми могли ускладнити ситуацію.
Але головною темою моїх роздумів завжди залишалася Поліна. Вона була не просто моєю роботою, вона була моїм життям, моїм сенсом, місією, яку заповів мені її батько. Перед своєю смертю він сказав так: «Я знаю, що ти відчуваєш до моєї доньки і доручаю тобі її захищати. Адже немає більшої сили, ніж любов. Але якщо раптом, ти зізнаєшся їй у своїх почуттях і намірах, і вона погодитися, то ти повинен знати. Я був би дуже радий, якби моїм зятем став саме ти.»  Давним - давно, я зрозумів, що люблю її, хоча намагався не показувати цього. Але сьогодні, щось було не так. Вона поїхала на зустріч і не взяла мене з собою. Це було незвично. Зазвичай, навіть якщо зустріч була особистою, вона все одно воліла брати мене з собою - про всяк випадок. Чому сьогодні вона вирішила інакше?
«Куди вона могла поїхати? До кого?» - я намагався знайти відповідь, але всі варіанти, що спадали на думку, не здавалися мені правильними. Я довіряв Поліні, але не довіряв людям, з якими вона стикалася в цьому небезпечному світі. Кожен її крок був під загрозою, і відсутність можливості бути поруч зараз, викликала в мені тривогу.
Годинник на стіні пробив північ, але сон навіть не думав приходити. Я взяв зі столу телефон, на мить задумався, чи не зателефонувати Поліні, але швидко відкинув цю думку. Якщо щось трапилося, вона б уже повідомила. А якщо все гаразд - мій дзвінок тільки викличе роздратування.
Я знову подивився у вікно, почуваючись безпорадним. «Поліно, чому ти не взяла мене з собою?» - у цій думці було більше емоцій, ніж у сотнях інших, що роїлися в моїй голові.