Глава 4

Після роботи, Павло відвіз мене додому. Жила я за містом у дуже 
мальовничому і тихому місці. Ще з дитинства, я любила відчувати умиротворення і спокій. 
Життя за містом, приносить мені особливе задоволення, завдяки своєму ритму й атмосфері. Зранку ви прокидаєтеся від промінчиків сонця, що пробиваються крізь штору, а замість галасливих машин, ви насолоджуєтеся співом птахів. Кожна пора доби, і пора року, приносить свої фарби в мої, іноді не легкі будні і сірі дні. Але, якою б важкою і похмурою не була моя робота, я все одно люблю її.     
Під'їхавши до мого будинку, я дістала з сумки пульт управління воротами, натиснула на кнопку, і ми в'їхали у двір. Вийшовши з машини, я запросила Павла на чай, і той охоче погодився. Поки він ставив машину під навіс, я зайшла в будинок і попрямувала на кухню, поставити грітися чайник.

Закривши вхідні двері, я попрямував у вітальню. Але, проходячи повз кабінет Поліни, помітив маленьку щілину. Підійшовши ближче, я подивився в щілину і побачив людину, яка щось шукала. Хвилину я думав, і нічого не придумавши, я рішуче увійшов до кабінету, витягуючи на ходу зброю.

Наливаючи в чайник воду, я почула постріли. Злякавшись, я кинула чайник у раковину, не встигнувши зорієнтуватися, я подалася інстинкту. Взявши перший-ліпший предмет, ним на подив виявилася качалка, я стала на порозі їдальні. Тут потрібно пояснити, що їдальня і вітальня в мене в будинку поєднані. У вітальні, спиною до мене, стояв незнайомий чоловік, і всі його постріли були спрямовані в бік мого кабінету, і звідти, своєю чергою, теж долинали постріли. Побачивши цю картину, я недовго думаючи кинула в грабіжника качалку. Від несподіванки він упустив пістолет і подивився на мене. Зустрівшись поглядами, я побачила блакитні очі, і прочитала в них тривогу та несподіванку. Але, видно грати в гляделки в його плани не входило, а тому, не довго думаючи, злодій узяв стілець і кинув у вікно. Скло розбилося і тисячі маленьких осколків розлетілися по підлозі. А злодій стрибнув у вікно і втік.
У цей момент до мене підбіг Павло:
- Поліно, з тобою все гаразд? - Голос звучав хвилююче.
- Так, все гаразд. Не турбуйся.
-Ти знаєш, хто це був?
- Ні. Він був у масці, та й усе так швидко сталося. - Оглянувши кімнату, я проговорила. - Треба б тут усе прибрати.
- Я приберу, а ти піди й перевір, чи всі важливі папери на місці.
- Угу. - Тільки й змогла вимовити я. Але, ви не подумайте, що це від переляку, просто це було дивно. 
Мій будинок стоїть на відшибі, і грабувати мене не вигідно. Адже всю готівку, я зберігаю в сейфі, а пароль від нього нікому не відомий, навіть Павлу. Прикрас я вдома не тримаю, та й надягаю їх дуже рідко. 
Закінчивши прибирання, ми сіли пити чай. 
- І кому в голову спало тебе грабувати? - Запитав Павло.
- Не знаю, та й дивно це все. - Мій голос говорив втомлено, і без емоційно. 
- Згоден. Але в мене тут одне запитання напрошується.
- Говори.
- Чи не пов'язані наші гості з цим грабіжником? 
- Не думаю. Адже звідки їм знати, де я живу. 
- Якщо вони змогли нарити на вас ту інформацію, то дізнатися місце розташування вашого будинку їм не важко.
- У твоїх словах є частка істини. - Сказала і зітхнула я.

Ми ще посиділи, ні про що не говорячи. Поліна дивилася телевізор, а я дивився на неї. Вкрившись пледом, вона не скільки дивилася телевізор, скільки розмірковувала. Я знав цей погляд і це мене насторожило. 
- Про що думаєш? - Обережно поцікавився я, підходячи до дивана.
- Мені здається, я десь уже бачила очі цього злодія. 
- І де ж? - Здивувався я.    
- А ось цього, я поки не можу згадати.
- Ммм.... Так. - Протягнув я, мені здавалося, що це, хтось із людей Романа Миколайовича, але ми не коли не зустрічалися, і це наводить на думку, що злодій міг бути з близьких. - А при зустрічі, ти б його впізнала?
- Думаю, так. - Вона зітхнула і подивилася на мене.
Знаєте, у Поліни звичайні карі очі, але коли я дивлюся в них, вони настільки красиві, що я буквально тону в них. 
- Якщо хочеш, я можу сьогодні в тебе залишитися? - Мені дуже хотілося, що б вона відповіла так, адже я закоханий у Поліну. 
- Це ні до чого, їдь додому.            
- Окей. - Я злегка засмутився, але намагався не показувати цього. - Мені завтра заїжджати за тобою?
- Ні. Можливо, я завтра буду вдома, потрібно ж вікно поміняти, і ще потрібно буде зателефонувати Льву Петровичу.
- Навіщо?
- Він мені зранку дзвонив і запрошував приїхати, я сказала, що завтра, може післязавтра приїду, але оскільки ситуація навколо мене починає ставати незрозумілою, я не можу наражати дітей на таку небезпеку.
- Згоден. Тоді я на дзвінку.