Глава 2

До офісу, ми під'їхали рівно, о восьмій. Покинувши водійське сидіння, мій охоронець оббіг машину і відчинив мені двері.
- Спасибі, Павло. - Промовила я. 
Романов Павло Олександрович, був моїм охоронцем, а сама я, Панова Поліна Павлівна, була жінкою авторитетом, а якщо простіше, бандиткою. Павло завжди був поруч, і супроводжував мене скрізь. На роботі, на стрілках, у небезпечних ситуаціях, він завжди був поруч. 
Він був сином охоронця, який забезпечував, безпеку мого батька. Ми з дитинства, зростали разом, а коли йому виповнилося 15 років, його батько, відправив його навчатися у військову школу. А коли мені виповнилося 20 років, він став моїм охоронцем. 
- Мені припаркувати машину, чи я можу з'їздити на мийку? - Учора ми їздили за місто, і машина була неабияк забруднена.
Я подивилася на нього, потім на годинник.
- Можеш їхати, я до обіду буду тут, і машина мені не знадобитися. 
- Я вас зрозумів, до обіду я буду на місці. - І він поїхав.
У мене була Ауді Q3 чорного кольору. Прекрасна машина, якраз для наших доріг. До речі, дороги у нас відмінні. 
Сьогодні на вулиці було спекотно, тому, коли я переступила поріг мого офісу, я відчула приємне, холодне повітря, свіжість і різні голоси, від співробітників до клієнтів. 
Я володіла кількома галузями міської економіки, великою і сучасною лікарнею, яка була оснащена всіма новими технологіями і найкращими фахівцями. Так само, під моїм контролем, перебували засоби масової інформації. І дитячий будинок, але це заняття було більш для душі. Ще на моїй території перебували дрібні і великі бізнеси, керівники яких, платили мені внесок і були під моєю охороною. А в моєму офісі, розташовувався спортивний зал, салон краси і СПА салон.   
 Праворуч від входу була адміністративна стійка, за якою сиділа молода дівчина.
- Доброго ранку, Лізо. - Привіталася я.
- Доброго ранку, Поліно Павлівно. - Відповіла дівчина.
Пройшовши кілька кроків, я підійшла до сходів, що вели на другий поверх. Ліворуч від сходів був коридор, який вів у спортивний зал, і там же розташовувався салон краси. Мій кабінет був на другому поверсі. Піднявшись, я відчинила двері й увійшла в кімнату перед моїм кабінетом, у цій кімнаті працювала моя секретарка і, за сумісництвом, найкраща подруга. А ліворуч, від мого кабінету, була кімната, де ми проводили сходки. 
- Привіт, Христина. - Вона підняла свій погляд на мене і посміхнулася. 
- Привіт, Поліно. Як справи?
- Все добре. А як твої справи?

- Намагаюся жити так, щоб не наживати собі нових ворогів, і дружу зі старими. - Ми розсміялися. - Мені ще ніхто не дзвонив? 
- Ні.
- Чудово. Значить, якщо хто буде дзвонити, направляй до мене. Кореспонденцію, мені занеси за пів години, і зробиш мені чай? 
- Так, я зараз усе зроблю.
Відчинивши двері, я зайшла в кабінет і сіла за свій робочий стіл. Зручно сівши, я ввімкнула телевізор, вранці я дивилася новини, щоб знати погоду на сьогодні. Це було щось на зразок традиції. Щойно я взялася розбиратися зі справами, які були заплановані на сьогодні, і в цей момент у мене задзвонив телефон. 
Знявши слухавку, я сказала:
- Слухаю.
- Здрастуйте, Поліна Павлівна. - Пролунав приємний чоловічий голос, і я відразу впізнала директора дитячого будинку. 
- Доброго дня, Лев Петрович. - Зраділа я, що він зателефонував. - Як у вас справи? 
- Усе чудово, телефоную сказати, що подарунки діти отримали, всі питають, коли ви приїдете?
- Дуже рада, що діти задоволені, і їм усе сподобалося. А ось коли приїду, сказати важко. 
- Так, так. Я розумію, все справи і справи. Але ви в нас вже давно не були, а діти хвилюються. Ви ж розумієте, від деяких і батьки відмовилися, а деякі про них мріють, ви для них єдина людина, яка дорожить ними. 
- Ви маєте рацію, Лев Петрович. - Я зробила паузу, подивилася на календар. - А знаєте, я думаю, може завтра або післязавтра, я до вас заїду. А поки що, ви підготуйте список тих дітей, які цього року йтимуть до школи, і хто вступатиме до університету.
- Не турбуйтеся, Поліно Павлівно, все зроблю.
- Чудово, і не забудьте надати мені список, яких дітей повернули, а яких хочуть удочерити. 
- Я все проконтролюю. 
- Тоді до зустрічі. 
Як ви вже зрозуміли, Клімов Лев Петрович, є директором дитячого будинку, який я утримую. Притулок знаходився за містом, майже біля лісу. На вигляд це була велика двоповерхова школа, але всередині, це було місце, де текло безтурботне дитинство.
Поки я думала, в який день, буде краще провідати дітей з дитячого будинку, Христина принесла мені чай, і всю почну, що сьогодні прийшла.
- Дякую, Христино. 
- Будь ласка, Поліно Павлівно. - Вона вже зібралася вийти з кабінету, але тут вимовила. - А можна мені завтра взяти відгул?
Відірвавшись від перегляду листів, я подивилася на Христину.
- Тобі недобре?  
- Ні, зі здоров'ям у мене все добре, просто, - вона сіла ближче до мене, - я нещодавно познайомилася з хлопцем. І це була така смішна ситуація.

- Ти мене прямо заінтригувала, ну розповідай цю історію.
- Сталося це чотири дні тому. Я, як і завжди, йшла на роботу, і майже біля входу в офіс, до мене підбігає пацан і забирає мою сумку. Перші кілька хвилин, я стояла і просто не могла зрозуміти, як це, посеред білого дня, і крадуть сумки. Мені так сумно стало. А потім бачу, що до мене чоловік біжить, і в нього в руці моя сумка, він підходить і каже:
- Це випадково не ваша сумка? 
- Так моя, а як ви його спіймали?
- Бачу, пацан біжить, а в нього в руках жіноча сумка, і ви посередині дорого стоїте, зі здивованим поглядом, я так і подумав, що це ваша. 
 А ввечері, я його запросила до ресторану, ну що б віддячити. Знаєш, він такий турботливий і веселий. Мені він сподобався. Два дні поспіль ми вечорами ходили в кіно, і вчора він запросив мене в цирк, ось я і подумала, може мені не ходити завтра на роботу? - Тут потрібно пояснити, що моя подруга незаміжня, хоч їй і 28 років, але, як і в дитинстві, вона залишилася такою ж влюбливою. Так, закохується вона швидко, але завжди пам'ятає, що не потрібно нікуди поспішати. 
- Подруго, я так рада за тебе. Сподіваюся, що все буде добре. І якщо тут така справа, то бери відпустку. 
- Дякую, але відгулу на один день цілком вистачить. 
- Чудово. А що ти можеш розповісти про нього? 
- Звати Максим, прізвище Дубін. Можливо, йому 30 років, а може й 35, але не старше. Сказав, що живе тут, а народився в іншому місті. 
- Чим займається?
- Начебто він юрист, чи адвокат, не пам'ятаю.
- Тоді не затримую. Зроби сьогодні всі потрібні справи, і можеш потім іти додому.
- Дякую. - І з задоволеним обличчям, Христина пішла до себе, а я зайнялася роботою.
Через деякий час, у мене задзвонив телефон, я подивилася на екран, номер не визначився.
- Слухаю. - З голосу, я зрозуміла, що дзвонили з Кременецька, саме звідти мав прибути вантаж. - Я все зрозуміла. Навіщо? Коли вони приїдуть? Добре.
Ближче до першої години дня в кабінеті з'явився Павло. 
- Доброго дня.
- Привіт, привіт. Обслужив машину? - Поцікавилася я.
- Так. - Сказав він і сів за стіл.
- Як міська обстановка? 
- На Набережній вулиці, трапилася аварія, і там зараз затор, біля поліцейської дільниці, стоїть машина глави району, очевидно, по справі приїхав, у лікарні все гаразд, а біля новинної студії, стоїть машина генерала. 
- Значить життя в місті тече своєю чергою, а ми чекаємо гостей.
- Хтось із братви? Чи старі друзі згадали? А може, до нас їде ваш брат? Чи хтось із інших родичів?
- Ні, ніхто з них. До нас їдуть гості з Кременецька, так би мовити, перевірити нашу готовність. - Я була обурена тим, що мене будуть перевіряти. 
Такий розклад справ може свідчити тільки про одне, мені не зовсім довіряють, і мене це затьмарювало.
- Зрозуміло. Мені даватимуть, ще якісь доручення?
- Є одне маленьке. Христина нещодавно познайомилася з молодим чоловіком, звати Максим Дубін. Хочу, щоб ти дізнався про нього все, що зможеш.
- Зроблю. Думаєш, що в ньому щось не так?
- Ти ж знаєш, я надто підозріла.
- Ага... - він хотів щось сказати, але його перебив дзвінок. 
Подивившись на екран, я побачила, що мені дзвонить незнайомий номер.
- Слухаю.
- Поліна Павлівна?
- Так.
- Добрий день. Я дзвоню вам, від імені Організатора. Ми скоро будемо в місті, і хотілося б знати, де нам було б зручніше зустрітися? 
- Якою дорогою ви їдете? 
- 75 кілометр.
- Через кілька кілометрів, коли закінчиться ліс, ви побачите табличку з покажчиком, зупиніться там, а я вже виїжджаю.
- Вас зрозумів. - І він повісив слухавку.
На трасі, біля вказівника, стояла чорна машина з тонованим склом. Щойно ми під'їхали, з неї вийшли двоє молодих людини. Так само покинувши машину, ми попрямували до них на зустріч.
 - Доброго дня. Я Поліна Павлівна, а це мій охоронець Павло. - Представилася я. 
- Дуже приємно. - Сказав той, що був вище. - Мене звати Роман Миколайович, а це мій молодший брат... - він не встиг договорити.
- Кирило. Дуже радий познайомитися. - Він простягнув мені руку і посміхнувся. А в очах брата, промайнула іскра невдоволення.
- Рада з вами познайомитися. - І я постаралася, виявити посмішку.
Скажу відразу, старший брат мені не сподобався, він був надто пихатий, та й я, як видно, йому теж не подобаюся. А ось молодший, був простіший і, напевно, мав гарні почуття гумору.  
- Ось і познайомилися. - Роман кинув незадоволений погляд на брата. - А тепер пропоную перейти до справ.
- Чудова ідея. І моє перше запитання прозвучить так: Де ви маєте намір зупинитися? - Це питання, цікавило мене найбільше.
- У вас.
- У мене? - Я просто здивувалася такому нахабству. 
- Так, так ми збережемо дорогий нам час. Як ви вважаєте?
- Я вважаю, що буде краще, якщо ви зупинитеся в готелі, бо мій дім, це мій особистий простір.
- Я не впевнений, що це буде зручно... - видно він хотів ще щось сказати, але я перебила.
- А мене не цікавить, у чому ви впевнені чи не впевнені, все буде так, як скажу я. - Після цих слів, він насупився і навіть образився, але все ж таки відповів.
- Гаразд, нехай буде по вашому. 
- Чудово. Тоді ви вирушайте в готель «Магія затишку», що розташований на вулиці Затишку, а потім під'їжджайте до мене в офіс, що розташований на Березовій вулиці. Ви зможете самі доїхати, чи вам показати дорогу? 
- Ні, ми впораємося самі. - Сказав Роман, і вони поїхали. 
Я ж поїхала в офіс чекати братів.