Глава 2.1

Поліна

До офісу, ми під'їхали рівно, о восьмій. Покинувши водійське сидіння, мій охоронець оббіг машину і відчинив мені двері.

- Спасибі, Павло. - Промовила я. 

Романов Павло Олександрович, був моїм охоронцем, а сама я, Панова Поліна Павлівна, була жінкою авторитетом, а якщо простіше, бандиткою. Павло завжди був поруч, і супроводжував мене скрізь. На роботі, на стрілках, у небезпечних ситуаціях, він завжди був поруч. 

Він був сином охоронця, який забезпечував, безпеку мого батька. Ми з дитинства, зростали разом, а коли йому виповнилося 15 років, його батько, відправив його навчатися у військову школу. А коли мені виповнилося 20 років, він став моїм охоронцем. 

- Мені припаркувати машину, чи я можу з'їздити на мийку? - Учора ми їздили за місто, і машина була неабияк забруднена.

Я подивилася на нього, потім на годинник.

- Можеш їхати, я до обіду буду тут, і машина мені не знадобитися. 

- Я вас зрозумів, до обіду я буду на місці. - І він поїхав.

У мене була Ауді Q3 чорного кольору. Прекрасна машина, якраз для наших доріг. До речі, дороги у нас відмінні. 

Сьогодні на вулиці було спекотно, тому, коли я переступила поріг мого офісу, я відчула приємне, холодне повітря, свіжість і різні голоси, від співробітників до клієнтів. 

Я володіла кількома галузями міської економіки, великою і сучасною лікарнею, яка була оснащена всіма новими технологіями і найкращими фахівцями. Так само, під моїм контролем, перебували засоби масової інформації. І дитячий будинок, але це заняття було більш для душі. 

Ще на моїй території перебували дрібні і великі бізнеси, керівники яких, платили мені внесок і були під моєю охороною. А в моєму офісі, розташовувався спортивний зал, салон краси і СПА салон.   

Праворуч від входу була адміністративна стійка, за якою сиділа молода дівчина.

- Доброго ранку, Лізо. - Привіталася я.

- Доброго ранку, Поліно Павлівно. - Відповіла дівчина.

Пройшовши кілька кроків, я підійшла до сходів, що вели на другий поверх. Ліворуч від сходів був коридор, який вів у спортивний зал, і там же розташовувався салон краси. Мій кабінет був на другому поверсі. 

Піднявшись, я відчинила двері й увійшла в кімнату перед моїм кабінетом, у цій кімнаті працювала моя секретарка і, за сумісництвом, найкраща подруга. А ліворуч, від мого кабінету, була кімната, де ми проводили сходки. 

- Привіт, Христина. - Вона підняла свій погляд на мене і посміхнулася. 

- Привіт, Поліно. Як справи?

- Намагаюся жити так, щоб не наживати собі нових ворогів, і дружу зі старими. - Ми розсміялися. - Мені ще ніхто не дзвонив? 

- Ні.

- Чудово. Значить, якщо хто буде дзвонити, направляй до мене. Кореспонденцію, мені занеси за пів години, і зробиш мені чай? 

- Так, я зараз усе зроблю.

Відчинивши двері, я зайшла в кабінет і сіла за свій робочий стіл. Зручно сівши, я ввімкнула телевізор, вранці я дивилася новини, щоб знати погоду на сьогодні. Це було щось на зразок традиції. Щойно я взялася розбиратися зі справами, які були заплановані на сьогодні, і в цей момент у мене задзвонив телефон. 

Знявши слухавку, я сказала:

- Слухаю.

- Здрастуйте, Поліна Павлівна. - Пролунав приємний чоловічий голос, і я відразу впізнала директора дитячого будинку. 

- Доброго дня, Лев Петрович. - Зраділа я, що він зателефонував. - Як у вас справи? 

- Усе чудово, телефоную сказати, що подарунки діти отримали, всі питають, коли ви приїдете?

- Дуже рада, що діти задоволені, і їм усе сподобалося. А ось коли приїду, сказати важко. 

- Так, так. Я розумію, все справи і справи. Але ви в нас вже давно не були, а діти хвилюються. Ви ж розумієте, від деяких і батьки відмовилися, а деякі про них мріють, ви для них єдина людина, яка дорожить ними. 

- Ви маєте рацію, Лев Петрович. - Я зробила паузу, подивилася на календар. - А знаєте, я думаю, може завтра або післязавтра, я до вас заїду. А поки що, ви підготуйте список тих дітей, які цього року йтимуть до школи, і хто вступатиме до університету.

- Не турбуйтеся, Поліно Павлівно, все зроблю.

- Чудово, і не забудьте надати мені список, яких дітей повернули, а яких хочуть удочерити. 

- Я все проконтролюю. 

- Тоді до зустрічі. 

Як ви вже зрозуміли, Клімов Лев Петрович, є директором дитячого будинку, який я утримую. Притулок знаходився за містом, майже біля лісу. На вигляд це була велика двоповерхова школа, але всередині, це було місце, де текло безтурботне дитинство.

Поки я думала, в який день, буде краще провідати дітей з дитячого будинку, Христина принесла мені чай, і всю почну, що сьогодні прийшла.

- Дякую, Христино. 

- Будь ласка, Поліно Павлівно. - Вона вже зібралася вийти з кабінету, але тут вимовила. - А можна мені завтра взяти відгул?

Відірвавшись від перегляду листів, я подивилася на Христину.

- Тобі недобре?  

- Ні, зі здоров'ям у мене все добре, просто, - вона сіла ближче до мене, - я нещодавно познайомилася з хлопцем. І це була така смішна ситуація. 

- Ти мене прямо заінтригувала, ну розповідай цю історію.

- Сталося це чотири дні тому. Я, як і завжди, йшла на роботу, і майже біля входу в офіс, до мене підбігає пацан і забирає мою сумку. Перші кілька хвилин, я стояла і просто не могла зрозуміти, як це, посеред білого дня, і крадуть сумки. Мені так сумно стало. А потім бачу, що до мене чоловік біжить, і в нього в руці моя сумка, він підходить і каже:

- Це випадково не ваша сумка? 

- Так моя, а як ви його спіймали?

- Бачу, пацан біжить, а в нього в руках жіноча сумка, і ви посередині дорого стоїте, зі здивованим поглядом, я так і подумав, що це ваша. А ввечері, я його запросила до ресторану, ну що б віддячити. Знаєш, він такий турботливий і веселий. Мені він сподобався. Два дні поспіль ми вечорами ходили в кіно, і вчора він запросив мене в цирк, ось я і подумала, може мені не ходити завтра на роботу?