Вкрадений сон

У кімнаті було темно: обриси загаслих свічок ледь вгадувались на підвіконні. Застигла тиша всотала в себе терпкий запах диму і нещодавньої вечері. Десь за вікном мелодійно потріскували цвіркуни. Огортала хатину нерухома літня ніч. Безголосся порушив скрип прочинений дверей. До приміщення увірвалась танцююча прохолода. Чиїсь стишені кроки відлунням рознеслись разом із нею. Незнайомка боязко озирнулася навкруги. Місячне світло, що тягнулося по ній, давало змогу роздивитися кімнату. Чорне волосся гості сколихнулося і на підлогу посипались маленькі зірниці. По стіні ковзнула тінь та припала просто до узголів’я ліжка, на якому хтось лежав. Дівчина подивилася на безтрепетне обличчя чоловіка й завагалася на мить. Темна сорочка, розшита срібними нитками, з шурхотом ковзнула, коли відвідувачка простягла руку вперед. Часу було мало – спокійно люди сплять лиш кілька хвилин. Бліді персти торкнулися лоба і сплячий примружився. Дівчина наполохано завмерла, але пальців не відняла. За мить вона розчаровано видихнула. Знову не вдалося.

Вже надворі гостя глузливо вишкірилася сама собі – якщо так буде і далі, то вона просто щезне, як зорі вдень. Тільки в тому й біда: зорі з настанням нової ночі знову з’являться, а вона – ні. Дівчина знову видихнула. Треба було щось із цим робити. Її пасма нитками розтеклися плечами та спиною, ховаючи у собі зоряні прикраси. Прохолода грайливо залоскотала безкровне обличчя. Порядний місяць чемно проводжав дівку шляхом, який знала лиш вона.

-Мороку! – і безголосся знову огорнуло гущавину. Вдалечині було чутно, як шниряють поміж стовбурів розвеселені мавки. – Виходь, я знаю, що ти тут!

-Дівчино, хто ж так до володаря свого звертається? – глузливо відповів хриплий голос й пітьма мигцем окреслила чоловічу постать. На вигляд так і не скажеш, скільки років було Мороку: чорняве волосся, витончені риси обличчя та бісики у погляді не виказували його справжнього віку. Тим він й любив користуватися, тож кожну ніч ошивався коло навок чи русалок. Але цього чоловіка не можна було  судити лише за зовнішністю – насправді він набагато глибше і небезпечніше. Особливо для людей. – Ми з Вихорем тільки-но долучилися до щорічного збіговиська лісниць, а ти псуєш усі веселощі. Що там в тебе?

-Володар, - закотила темні очі прибула й ледь викривила вуста у зневажливій посмішці. Морок, хоч і мав величезну силу, однак не втілював у собі саму зібраність та серйозність. Певно, якраз таки через свою погрозливу енергію, що накопичувалася багато років. – Я не можу забрати людський сон.

-Нічниця, яка не може забрати сон? – гмикнув чоловік так, ніби підігрував русалкам у їхній черговій виставі. Дівчина ствердно кивнула головою. – Слухай, а ти випадково не водянка? Вони також сни не збирають, ще й гарні такі!

-Йди до біса, - сіпнула бровою нічниця. Іноді її дратувала незібраність Морока й його легковажність. 

-Та я якраз до нього і збирався наступної ночі, - пітьмавий продовжив свої забавки, насмішкувато роздивляючись невдоволене обличчя напроти. Він знаходив у дратуванні власних підлеглих щось веселе. – Відьмині посиденьки, бачте, маю бути.

-Я, взагалі-то, не жартую, - роздратовано мовила до нього дівка й вперше у її погляді ковзнув острах. – Я дійсно не можу ні забрати сон, ні наслати безсоння.

-Замінимо, - раптово серйозно сказав Морок та кивнув якимось своїм думкам. Мить жаху і спантеличеності співрозмовниці змінилась на обурення, як тільки вона зрозуміла, що це жарт. Черговий. – Ну добре, годі. Як давно ти така немічна?

-Друга ніч пішла, - відказала нічниця. То було дійсно так: вже другу ніч дівчина не могла всотати жодного сновидіння, і те непокоїло. Від людських марень залежало її життя, тож цю проблему терміново треба було вирішувати. А єдиний, хто міг допомогти, стояв навпроти й дуркував. Все ж таки, все цінне, що було в Мороку – це його небезпечна сила.

-Знаєш, чому такою стала? – чоловік сперся на перший-ліпший стовбур та схрестив руки на грудях. Менш за усе йому зараз хотілося стояти тут й розбиратися з сторонніми проблемами. Тим паче, коли на нього у гущавині чекала ціла ніч розваг із нечистими.

-Краще б не знала, - знічено втупила погляд до землі дівка. Пітьмавий видихнув так, мовби вже здогадувався, що до чого. – Я випадково розілляла на себе освячену воду. Он, сорочка й досі волога.

-А ти ще немічніше, аніж здаєшся, - безнадійно та втомлено відповів на те Морок.

-Чи винна я, що люди почали свячену воду біля ліжка ставити? – сором виціловував щоки й тиснув на плечі. Дівчина не хотіла б згадувати ту ніч. Бажано ніколи.

-Гаразд, безнадійко, - після нетривалої мовчанки вимовив чоловік і нічниця здригнулась. Від сталевого голосу співбесідника стало не по собі. – Добре, що хоч не обряд вигнання, а усього лише вода. Побудеш на сонці зо днину і вона висохне.

-Дуже смішно, - кожен нечистий знає, що нічниці зникають з зорею й з’являються одразу ж після першої зірки.  Дівка розуміла, що втрапила в халепу через власну неуважність, але такого відкритого знущання від володаря божевілля не очікувала.   

-Якби ж я шуткував, безнадійко, - зщурився пітьмавий та увесь його образ розсипався у суцільну темряву. Скидалося на те, що розмову закінчено. Наостанок хриплий голос прорепотів: - Як зможеш залишитися від сходу до заходу Ярила, так і будеш жити.

-Щоб тебе, - наступної миті нічниця вже самотньо стояла посеред нічної тиші. Її опутала безпроглядність та імла, яку залишив по собі Морок. Без жодного розуміння, що робити далі.

               Дівчина повільно рушила крізь гущавину до виходу. Думки накинулись на неї, наче здичавілий вовк на здобич, й не дали оговтатись від розмови. Провести цілу днину серед людей здавалося важким, а перетнути кордон дня та ночі – неможливим. Нічниця важко видихнула, відгортаючи смарагдове листя. Скільки їй залишилося бути на цьому світі?

               Легкий помах вітру торкнувся блідої щоки й лагідно оминув обличчя. На мить здалося, мовби поруч хтось є, але ні одного звуку так і не розлилося лісом. Дівка примружилась. Легіт майнув просто перед носом.