Епілог. Світ, який вони обрали

Минуло кілька тижнів.

​Коноха знову жила своїм звичайним, гамірним життям. Діти весело бігали вулицями, магазини працювали, а на полігонах знову було чути сміх і звуки тренувань. Небо над селищем було бездоганно чистим — без жодної тріщини, без тривожного червоного світла.

​Боруто стояв на самій вершині гори Хокаге, мовчки споглядаючи село, що розкинулося внизу.

​— Знову думаєш занадто багато? — почув він знайомий, трохи іронічний голос.

​Сарада стала поруч, вдивляючись у далечінь разом із ним.

​— Просто перевіряю, чи все на місці, — усміхнувся хлопець, не повертаючи голови.

​— І як успіхи? — запитала вона, поправляючи окуляри.

​Він нарешті глянув на неї — прямо, щиро й тепло.

— Тепер — так. Тепер усе точно на місці.

​Дівчина на мить замислилася, дивлячись на горизонт.

— Знаєш… — тихо промовила вона. — Іноді мені здається, ніби я бачила зовсім інший світ. Дивний світ.

​— Який саме? — Боруто затамував подих.

​— Холодний. Дуже самотній. Світ, у якому мені не вистачало когось неймовірно важливого.

​Він мовчав, відчуваючи, як серце стискається від цих слів.

— Але я не пам’ятаю деталей, — Сарада раптом усміхнулася, і ця усмішка була схожа на ніжну троянду, що розквітла після бурі. — І це нормально. Бо зараз ти тут.

​Ці слова були простими, але для Боруто вони стали безцінними. Він нарешті перестав боятися — і втратити її, і втратити самого себе. Тепер він точно знав: світ не руйнується через страх. Він руйнується лише тоді, коли ти відмовляєшся прийняти себе справжнього.

​— Сарадо, — тихо покликав він.

​— Мм?

​— Якщо колись час знову трісне… якщо щось знову піде не так…

​Вона подивилася на нього впевнено, і в її очах на мить зблиснув той самий новий візерунок сили.

— Ми його зберемо. Обов’язково.

​— Разом? — перепитав він.

​— Разом, — ствердно відповіла вона.

​Легкий теплий вітер пронісся над Конохою, приносячи із собою запах хвої та спокою. Десь далеко, у нескінченних шарах часу, останній уламок темряви Кайроса розсипався на зоряний пил.

​Баланс було відновлено. «Вузол» більше не був пасткою, у яку їх заманила доля. Він став їхньою спільною точкою вибору.

​І цього разу вони обрали життя. Одне на двох.