Розділ 6. Повернення

Світло було засліплюючим.

​Боруто падав крізь нескінченну порожнечу — без неба, без землі, без самого часу. Здавалося, він сам розчиняється в цьому сяйві.

​А потім…

​Повітря різко, болісно повернулося в легені. Він важко впав на щось тверде.

​— Ай… — простогнав хлопець, з трудом підводячись на ліктях.

​Сонце світило яскраво, аж різало очі. Гамір. Голоси людей. Рідна Коноха. Жива.

​Він різко обернувся, боячись побачити руїни.

Гора Хокаге — ціла.

Будівлі — на своїх місцях, неушкоджені.

Небо — чисте, блакитне, без жодної тріщини.

​— Я… повернувся? — прошепотів він, не вірячи власним очам.

​— Боруто!

​Він завмер. Цей голос… він пізнав би його з тисячі.

​Хлопець повільно обернувся. Сарада стояла за кілька кроків від нього. Звичайна форма, знайомий погляд… трохи роздратований, але такий рідний.

​— Ти куди зник посеред тренування?! — вигукнула вона, впираючи руки в боки.

​«Тренування?» — промайнуло в голові. Він швидко оглянувся. Полігон. Міцкі стояв трохи далі, спокійний і загадковий, як завжди.

​— Ти на кілька секунд буквально завис у повітрі, — додав Міцкі, підходячи ближче. — Це було дивно. Навіть для тебе.

​Секунд? Для них минули секунди, а для нього — цілі світи й життя.

​Боруто дивився на Сараду, не відводячи погляду ні на мить. Вона жива. Тепла. Не та холодна й самотня куноічі зі світу без майбутнього. Справжня.

​— Чого ти так дивишся? — вона трохи збентежено насупилася, відчуваючи його пильний погляд.

​— Нічого… — тихо відповів він, відчуваючи, як клубок підкочується до горла.

​Але в цей момент він помічив. Лише на мить.

Її Шарінґан спалахнув сам по собі — і це був не звичайний візерунок. Нові лінії, складні та глибокі, промайнули в її очах і зникли.

​Сарада швидко кліпнула, ніби сама не зрозуміла, що щойно сталося.

— Дивно… — пробурмотіла вона, притиснувши долоню до ока. — Мені здалося, що я щось згадала. Щось дуже важливе.

​Серце Боруто на мить зупинилося.

— Що саме?

​Вона нахилила голову, намагаючись вхопити вислизаючий образ.

— Не знаю. Просто… дивне відчуття. Ніби я страшенно боялася тебе втратити.

​Тиша між ними стала іншою. Важчою, глибшою, сповненою невисловлених слів.

​— Сарадо… — він усміхнувся їй, але тепер ця усмішка була м’якшою, дорослішою. — Я нікуди не подінуся. Обіцяю.

​Вона швидко відвернулася, намагаючись приховати рум’янець, що розливався по щоках.

— Не говори дурниць, дурню.

​Але Боруто помітив, як її пальці ледь стиснули тканину власного рукава. Ніби вона все ще перевіряла, чи він справді стоїть перед нею.

​Раптом позаду них відчинилися ворота полігону.

— Боруто! — пролунав знайомий, бадьорий голос.

​Хлопець різко обернувся. Наруто. Живий. Усміхнений. Трохи втомлений після паперів у кабінеті, але такий справжній.

— Я чув, ти знову щось накоїв на тренуванні?

​Боруто завмер на секунду, вдивляючись в обличчя батька, чиє весілля він щойно врятував. А потім широко усміхнувся.

— Та ні, тату. Сьогодні — ні.

​Але всередині він відчував тривожний холодок. У повітрі все ще висів ледь помітний, примарний слід тріщини.

​І десь… дуже далеко, за межами людського розуміння… Кайрос відкрив очі в непроглядній темряві.

​— Ти повернувся, «вузол», — прошепотів він, і його голос прозвучав як вирок. — Це добре.

​Бо тепер гра почнеться по-справжньому.

​Боруто раптом відчув, як по спині пробіг мороз. Він врятував минуле. Він повернувся додому. Але він знав — війна за час тільки починається.

​І тепер він знав напевно: як легко, в одну мить, можна втратити абсолютно все. Навіть себе.

Тренування закінчилося швидше, ніж зазвичай. Боруто був занадто тихим, зануреним у власні думки.

​— Ти сьогодні дивний, — спокійно зауважив Міцкі, коли вони втрьох йшли дорогою додому. — Твої рухи стали набагато точнішими. Наче ти вже переживав усі ці бойові ситуації раніше.

​Боруто ледь помітно усміхнувся, дивлячись на свої долоні.

— Можливо, так воно і є, Міцкі.

​Сарада мовчала. Але хлопець відчував її погляд на собі — вона кілька разів крадькома дивилася на нього, ніби перевіряла, чи він справді поруч. Ніби боялася, що варто їй на мить відвернутися — і він знову зникне в порожнечі.

​— Сарадо, — раптом покликав він, зупинившись посеред вулиці.

​Дівчина обернулася, здивовано піднявши брови.

— Що таке?

​Він зробив крок ближче, понизивши голос:

— Якщо колись… ти відчуєш щось дивне. Наче спогад, якого ніколи не було насправді. Не ігноруй це. Будь ласка.

​Вона підозріло примружилася, вдивляючись у його очі.

— Ти щось приховуєш від мене, Боруто?

​— Ні, — він похитав головою, намагаючись виглядати переконливо. — Просто… довіряй своєму серцю. Воно знає більше за пам'ять.

​Сарада ще кілька секунд мовчки дивилася на нього, а потім тихо, майже пошепки, відповіла:

— І ти теж. Довіряй своєму.

​Боруто завмер. Ці слова прозвучали як болюче відлуння з тієї іншої, зруйнованої лінії часу.

​Раптом повітря навколо них ледь помітно здригнулося. На частку секунди тінь Боруто стала довшою — неприродно довгою та темною. І прямо за його спиною… з’явилася ще одна постать.

​Старший Боруто з'явився лише на мить. Очі — серйозні, погляд — важкий від пережитого досвіду.

— Ти відчуваєш? — тихо промовив він, так, щоб почув лише молодший «я». — Баланс усе ще нестабільний.

​— Чому ти тут? — ледь чутно прошепотів молодший Боруто, заціпенівши.

​— Бо ти повернувся не повністю.

​Серце хлопця пропустило удар.

— Що це означає? Що зі мною не так?

​— Частина твого існування залишилася замкненою між лініями часу. І Кайрос обов’язково це використає, — Старший кивнув у бік Саради. — Її новий Шарінґан — це не просто випадкове пробудження. Це слід тієї реальності, яку ти намагався стерти.

​Молодший Боруто до болю стиснув кулаки.

— Вона в небезпеці через мене?