Розділ 5. Світ без нього

Темрява.

Ні болю. Ні звуку. Лише тиша.

​Боруто розплющив очі. Небо було попелясто-сірим. Коноха стояла перед ним… але це була не та назва, що він знав. Не жива. Не тепла. Будівлі лежали в руїнах, а гора Хокаге була тріснута навпіл — обличчя на ній були стерті часом і війною.

​— Що… — ледь чутно прошепотів він.

Боруто опустив погляд на свої руки. Він був тут. Живий. Але всередині все кричало, що щось не так.

​Він побіг до центру селища. Ні людей, ні голосів — лише свист холодного вітру між обвуглених стін. Раптом він помітив знайому постать біля руїн Академії.

Сарада.

Вона стояла спиною до нього, нерухома, наче статуя.

​— Сарадо! — вигукнув він із надією.

Дівчина повільно обернулася. Її погляд був крижаним. Очі… вони не впізнали його.

​— Хто ти? — сухо запитала вона.

Серце Боруто обірвалося.

​— Це я… Боруто!

Вона мовчала, лише підозріло мружилася.

— Наша команда… Ти, я, Міцкі… Твій тато…

​— Учіха Сарада — остання куноічі Конохи, — перебила вона його, кожне слово було як постріл. — Я працюю одна.

​Одна. Це слово відлунювало в порожніх вулицях.

​— А Наруто? — голос хлопця зрадницьки здригнувся.

Вона подивилася на нього так, ніби він сказав щось божевільне.

— Сьомий Хокаге загинув багато років тому.

​Повітря навколо стало морозним.

— Загинув…?

​— Під час весілля, — спокійно продовжила вона, і в її очах не було нічого, крім порожнечі. — Тоді в небі з’явився розлом.

​Боруто відступив на крок, ледь тримаючись на ногах. Весілля. Він врятував саму подію, але видалив із неї себе. У цьому світі Боруто Узумакі ніколи не існувало. Не було сина у Хокаге — не було і його захисту в той фатальний день. Не було того, хто мав стати ключем до порятунку.

​— Ти дивний, — зауважила Сарада, вдивляючись у його пов’язку. — На тобі символ Конохи… але я тебе не пам’ятаю.

​Він гірко посміхнувся. Ця посмішка нагадувала зів’ялу троянду, що намагається втримати останні пелюстки.

— Бо мене тут і не має бути.

​У ту ж мить він відчув за спиною знайомий тиск. Важка, отруйна чакра. З тіней руїн вийшла постать.

Кайрос.

​— Ласкаво просимо у світ без "вузла", — усміхнувся ворог. Його голос сочився отрутою. — Ти врятував весілля, хлопче. Але видалив себе з рівняння.

​Боруто до болю стиснув кулаки.

— То це твій ідеальний варіант?

​— Ні, — байдуже кинув Кайрос. — Це лише експеримент. Світ, де вона стала холодною. Без довіри. Без друзів. Без… тебе.

​Сарада миттєво активувала Шарінґан. Червоне світло очей розрізало сірі сутінки.

— Хто він? — насторожено запитала вона, готуючись до бою.

​Боруто довго дивився на неї. Вона була неймовірно сильною. Але такою нескінченно самотньою.

— Я той, кого ти забула, — тихо відповів він.

​І вперше в житті він усвідомив: йому доведеться повернути не просто хід часу. Йому доведеться власноруч повернути самого себе в пам’ять цього світу.

Вітер здіймав хмари пилу між обгорілими руїнами. Сарада стояла прямо перед Боруто, перекриваючи шлях до нього. Її Шарінґан палахкотів криваво-червоним, не зводячи погляду з хлопця.

​— Ти ворог? — холодно запитала вона.

Кожне її слово кололо Боруто прямо в серце, боляче, ніж будь-яка зброя.

​— Ні… — ледь чутно відповів він, намагаючись впіймати її погляд. — Я… я був твоїм найкращим другом.

​Кайрос, що спостерігав за цією сценою з висоти заваленої стіни, тиха засміявся.

— «Був». Яке чудове слово, — просичав він. — У цьому світі немає ніякого «Боруто Узумакі». Немає сина Хокаге. Немає того світла, що колись тримало ваше покоління разом. Ви — лише тіні.

​— Замовкни! — різко вигукнула Сарада.

Вона кинулася в атаку. Її рухи були бездоганними, швидкими та холодними. Кожен удар був розрахований на поразку ворога, але в них не було ні краплі тієї душі, яку Боруто пам’ятав. Вона била, наче крижаний шторм.

​Боруто дивився на неї, і його власне серце розбивалося на друзки. Вона стала неймовірно сильною, справжньою легендою… але в ній не залишилося тепла.

​Кайрос ліниво відбив її черговий випад, навіть не напружившись.

— Бачиш? — кинув він Боруто. — Без тебе вона вижила. Стала сильнішою за всіх. Але натомість вона назавжди втратила найважливішу частину себе.

​— Не смій вирішувати за неї, що для неї краще! — закричав Боруто, зціпивши зуби.

​І саме в ту мить щось змінилося. Сарада раптом завмерла. Її рука, занесена для удару, здригнулася. Перед очима дівчини, наче крізь густий туман, промайнув яскравий спогад:

Сонячний день. Академія. Золотоволосий хлопець із неймовірно синіми очима сміється, тягнучи її за рукав куртки.

— Гей, Сарадо! Ти знову занадто серйозна! Давай розважимось!

​Дівчина різко схопилася за голову, наче від раптового болю.

— Що… що це таке?!

​Боруто затамував подих, боячись навіть поворухнутися.

— Ти пам’ятаєш? Сарадо, ти бачиш це?

​— Замовкни! — вона люто глянула на нього, але в її очах вперше з'явився страх. — Не смій лізти в мою голову! Це якась техніка ілюзії!

​Але її серце вже почало битися в такт із його серцем. Це було схоже на те, як розквітає троянда серед вічної мерзлоти. Кайрос невдоволено насупився.

— Це неможливо… Ти був вирваний із самої тканини реальності.

​— Можливо, ти стер мене з історії, — тихо, але впевнено промовив Боруто. — Але ти ніколи не зможеш стерти мене з її душі.

​Сарада зробила непевне крок назад. Її голос став зовсім тихим, майже благальним:

— Чому… Чому, коли я дивлюся на тебе, мені хочеться плакати? Чому моє серце розривається від болю?

​Простір навколо знову почав здригатися. Цього разу це була не сила Ооцуцукі — це сама реальність протестувала проти парадоксу. Якщо вона згадає його повністю, цей викривлений світ може просто розпастися.

​Кайрос різко підняв руку, збираючи навколо неї чорну енергію.

— Досить експериментів. Цей світ має належати мені.