Глава 22

АЇДА

Зупиняю машину біля офісу тата, адже сьогодні я обіцяла йому вийти на роботу. Тож одягнула чорний брючний костюм, аби почуватися зручно.

Покидаю салон свого авто і подаюся у будівлю офісу. Біля ліфта — черга. З хвилину повагавшись, вирішую пройтися сходами. Не люблю скупчення людей.

Переступаю сходинку за сходинкою, а думки повертаються до вечора неділі. Сьогодні вже середа, а я ніяк не можу викинути з голови зустріч із Віленом. Я прокручую її перед очима знову і знову — і отримую від цього шалене задоволення. А ще мені не дає спокою спортивна насичено-синя машина, яка переслідувала мене у понеділок та вівторок. Боюся, аби це не був Арсен.

А вчора мені привіз квіти кур’єр у мій офіс — тату-салону. Я відмовлялася брати букет, але кур’єр просто залишив його та пішов. Аби не залишати квіти на рецепції, я забрала їх у свій кабінет. Всередині знайшла маленьке послання:

«Це, звісно, не так романтично — подарований букет, як поцупити його самій...»

Я одразу здогадалася, від кого квіти. І щось мені підказує, що й на тій спортивній машині теж був Вілен.

Дивний він. Навіщо переслідує мене? У нього ж весілля скоро?

В роздумах піднялася на потрібний поверх і одразу відправилася у кабінет до тата, який зустрів мене з радістю. Ми одразу приступили до роботи, бо ж мені потрібно з усім ознайомитися та вникнути у робочий процес. Об одинадцятій татові зателефонувала мама. І вже за декілька хвилин він залишив мене наодинці. Але я трохи зрозуміла, що до чого, тож беруся вивчати всі документи самостійно. Тато ж обіцяв повернутися після обіду.

Зиркаю на годинник — до обіду ще дві години, тож, приготувавши собі каву, беруся до справи. Вдячна татові, що сьогодні він не представляв мене своїм підлеглим. Щось я сьогодні не готова до знайомства.

Занурююся в документи з головою. Мені навіть цікаво.

Здригаюся, коли хтось несподівано стукає у двері. Не встигаю зреагувати, як у кабінет входить Вілен. Я розгублено кліпаю й не можу второпати, що цей чоловік робить тут. Відчуваю, як серце нарощує ритм, а в тілі наростає хвилювання.

— Доброго дня, красуне. А Марк Якович де?

— Він... — я розгублена, адже Вілен наближається до мене, і від цього я страшенно нервую. — А що, секретар вам не сказала, де Марк Якович?

— Її немає, — відмахується чоловік і, зупинившись біля столу, пильно дивиться на мене. — Аїдо, а ти, що тут робиш?

— Я відсьогодні працюю з татом... — замовкаю. І лиш тепер розумію, в яку халепу я втрапила. Орловський же — татів партнер... Нервово ковтнувши згусток, опускаю очі, бо відчуваю, як щоки вкриває рум’янець.

От дідько, коли я вже це переросту...

Серджуся сама на себе.

— І ким ти працюєш? — раптом цікавиться чоловік навпроти.

Відчуваю, як тремор охоплює тіло. Втуплююся в документи та вдаю, що працюю, але насправді навіть букви перед очима розпливаються. Але намагаюся вдавати незворушність.

— Помічником Марка Яковича.

— Яка приємна новина, — хрипким голосом кидає Вілен та додає: — Отже, я не даремно приїхав. Аїдо Марківно, ви ж допоможете мені?

Я таки підіймаю очі й розгублено дивлюся на чоловіка. На нього можна дивитися годинами, але я, кліпнувши, заперечую його слова.

— На жаль, ні, Вілене Аркадійовичу. Я на роботі перший день, тож вам таки доведеться приїхати після обіду, коли повернеться Марк Якович.

Орловський посміхається й з хвилину відверто дивиться на мене, а тоді цілком серйозно пропонує:

— Аїдо Марківно, через кілька хвилин обід. Маю до вас прохання, я б навіть сказав — пропозицію.

Відчуваю, як моє дихання збилося, бо ж здогадуюся, що хоче запропонувати мені цей чоловік, але для, так годиться, кидаю:

— Я вас слухаю.

— Поїхали разом на обід. Складете мені компанію як діловий партнер?

Задихаюся від відчуттів та від присутності цього чоловіка. Не знаю, як бути. Я не хочу з ним нікуди їхати, але й відмовити — негарно, тому хитромудро відповідаю:

— Я згодна, але за умови.

— Якої? — здивовано дивиться на мене Вілен.

— Маріанна Вікторівна їде з вами.

Помічаю, як посмішка миттєво стирається з обличчя привабливого красеня. Він надто серйозно дивиться на мене. Я ж, не витримавши цієї відвертості, знову повертаюся до документів. Я повинна поставити цього чоловіка на місце, адже він забагато собі дозволяє.

Дивуюся — і як ця Маріанна не помічає, що він такий гульвіса? Бо по-іншому я зрозуміти Орловського не можу.