Глава 19

ВІЛЕН.

Пильно дивлюся юній красуні услід. Я шокований її висловлюваннями та зауваженнями. І, як би я цьому не противився, вона має рацію. Але, що робити з потягом до неї? Я не можу його пояснити, так само як і не здатен із ним упоратися. Стримую себе, аби не наздогнати милу красуню. Вона надто юна, але її харизма неймовірно приваблює мене. Я усвідомлюю, що не повинен захоплюватися нею, проте я вже надто сильно захоплений. І це захоплення сильніше за мене самого. Я не можу його пояснити. І навіть зараз стримуватися мені надзвичайно складно.

Роблю кілька кроків услід за малою і таки зупиняюся. Бо вперше в житті не знаю, як діяти і як вчинити правильно. Я не можу собі дозволити ганятися за цією малою, адже заручений з Маріанною. Та що там — заручений, у нас весілля вже не за горами.

Видихаю, бо наші з Маріанною непорозуміння отруюють мені душу. Мені неприємно, що моя наречена поставила свою кар’єру на перше місце, а я — не знаю навіть, на якому місці для неї. Невже вона вважає, що я мовчки чекатиму? Схоже, я вже й так дочекався. Бо доки я мовчу, між мною та моєю нареченою зростає прірва. У наших стосунках з’явилися: холод, байдужість, і все це з її боку.

Звісно, це не привід задивлятися на інших, і це мене аж ніяк не виправдовує.

Я вже стільки разів намагався все з’ясувати в наших відносинах, але Маріанна постійно відкладає все на завтра — та те завтра, все ніяк не настане.

Видихаю і ще довго стою, проводжаючи Аїду поглядом, доки вона не зникла з мого поля зору. За кілька хвилин чую, як заводиться мотоцикл, а ще трохи згодом — як його рев віддаляється, відлунюючи поміж будинків нічного міста та порушуючи майже північну тишу.

Видихаю і йду до своєї машини. Вирішую дослухатися до поради Аїди — їду до вокальної студії Маріанни.

В голові підбираю слова, аби сказати щось своїй нареченій. Хоча після сьогоднішнього нашого скандалу мені не хочеться нічого — ні говорити з нею, ні навіть бачити. Але все ж вирішую спробувати. Плекаю надію, що Маріанна таки зробить висновки й нарешті схаменеться. Бо я втомився бути самотнім, перебуваючи у стосунках.

Сьогодні все було чудово. Ми провели гарний день із батьками Аїди. На людях Маріанна була милою, лагідною, люблячою, але як тільки ми залишилися наодинці, вона, заглянувши мені в очі, холодно заявила:

— Вілене, я провела з тобою час, як ти просив, а зараз вибач — мені пора до студії. На мене чекає продюсер і майстер з вокалу.

Я був шокований цією звісткою. Мало того, що вона втікає, то ще й говорить таким тоном, наче зробила мені послугу, погодившись поїхати зі мною на неофіційну зустріч з Камінськими. Це мене аж ніяк не влаштовує. Я ж планував, що сьогоднішній вечір ми нарешті проведемо вдвох, зможемо поговорити, а можливо, й порозумітися.

На слова своєї нареченої кілька хвилин мовчу, а потім суворо заявляю:

— Маріанно, я тебе нікуди не відпущу. Сьогодні ти залишишся вдома. Досить уже цієї біганини. Я хочу, аби ти була поруч зі мною. Ми ж практично не бачимося! У нас близькість — раз на місяць... Це ж ненормально!

— Вілене, досить істерики. Ти повинен зрозуміти, що у мене зараз складний період. Я повинна викладатися на максимум. Можливо, потім буде легше.

— Можливо?! — зриваюся я. — Маріанно, ти при розумі? Чи ти вважаєш, що так буде вічно? Що я мовчатиму та чекатиму? Скажи тільки — чого саме чекати? З моря погоди, чи, що?

— Вілене, я не збираюся слухати твої докори. Мені потрібна твоя підтримка, а ти лише бурчиш. Я теж не збираюся це терпіти... — роздратовано шипить Маріанна й наказує: — Зупини тут. Далі я сама доберуся...

— Маріанно, охолонь, — суворо наказую я, а потім одразу прошу: — Заспокойся. Поїхали додому. Проведемо вечір удвох, усе обговоримо, а можливо, й вирішимо дещо. Зрештою, у нас же весілля попереду — потрібно чимало обговорити...

— Вілене, я сказала — зупинись, — шипить моя наречена. — Я з тобою нікуди не поїду.

— Маріанно...

— Зупинись! — різко наказує вона, грубо перебиваючи мене.

Я замовкаю. Мені вже нічого не хочеться. Знайшовши дозволене місце для зупинки, натискаю на гальма. Моя наречена виходить з салону, й гримнувши дверцятами, йде геть...

Її поведінки я не розумію.

За спогадами, я дійшов до машини.

Сідаю за кермо, а на душі так паршиво, ніби хтось плюнув просто в душу. Кілька хвилин сиджу, не хочеться їхати до Маріанни. Її різкість образила мене. Схоже на те, що вона тікає не лише від розмови, а й від мене самого. З усього стає зрозуміло — їй не цікаво бути поруч, а її робота — лише зручне прикриття.

Я вперто відмовляюся розуміти поведінку своєї нареченої, але ще сьогодні вирішую зробити останню спробу піти на поступки. Проявити терпіння, зібрати всю волю і піти на примирення. Бо якщо навіть сьогодні Маріанна знову проігнорує мене, тоді доведеться серйозно задуматися про відкладення весілля. Я не хочу прожити життя з жінкою, для якої кар’єра та все інше важливіше за мене.

Видихнувши розчарування, заводжу двигун і все ж вирушаю до вокальної студії Маріанни. Намагаюся уявити, як пройде наша зустріч. Що скаже мені моя кохана і чи взагалі захоче спілкуватися.

Я ж після того, як вона покинула машину, зателефонував своєму товаришеві, з яким ми дружимо ще зі шкільних років. Він саме їхав у клуб і запросив мене з собою. А я не відмовився. Маріанна його не любить. Завжди дорікає мені, мовляв, він не нашого рівня і взагалі не формат для нашого оточення. Але рідше бачитися через її примхи ми не стали. Зустрічаємося, щоправда, вже без неї.

Непорозуміння з Маріанною осіли туманом на душі, тому я охоче прийняв запрошення Романа. Якщо чесно, я йому заздрю. Він уже чотири роки одружений. Рік тому в них народився син, і вони з дружиною Соломією — завжди разом. Іноді дивлюся на них і намилуватися не можу. Вони живі, справжні. Сваряться, миряться, сперечаються, вибухають емоціями, але ніколи не розлучаються.

Я теж так хочу. Але в нас не виходить. Маріанна постійно вибудовує якісь рамки й обмеження, у яких мені зовсім некомфортно.