Глава 18

АЇДА

Насторожуюся, адже чую позаду кроки, що наближаються. Мені від цього моторошно. Різко оглядаюся і на мить завмираю: до мене з двома паперовими стаканчиками наближається Орловський. Серце знову пришвидшує ритм, змушуючи шаленіти. Але я уявити не можу, як він мене знайшов.

— Не страшно одній? — зупинившись поруч, він протягує мені один стаканчик. — Візьми, це лате. Не знав, що ти любиш...

— Але навіщо? І взагалі, як ви..?

— Аїдо, забагато запитань. Просто візьми лате, — досить впевнено перебиває мене чоловік.

Я лиш розгублено кліпнувши, таки беру від нього стаканчик та, намагаючись дихати рівно, нагадую:

— Вілене Аркадійовичу, що ви робите? Це ж неповага до вашої нареченої... Ви зараз мали б бути з нею...

Чоловік відверто з хвилину дивиться на мене, а тоді мовчки підходить до парапету та надпиває гарячий напій зі свого стакана. Я ж великими очима дивлюся на нього, здається, навіть не моргаю. Його поведінка мене бентежить.

Кліпаю, коли звучить красивий баритон:

— Ти маєш рацію, Аїдо, але...

Вілен замовкає, а я прикипаю до його силуету у напівтемряві. Не зовсім розумію його слова, але відірвати очей від нього не можу. Трепет охоплює моє тіло. Не можу ні нормально дихати, ні адекватно поводитися — просто дивлюся на чоловіка, який так несподівано став моїм всесвітом.

Опускаю погляд, коли Орловський відверто зиркає на мене. Ніяковію й, для так годиться, питаю:

— Що, «але»? Ви ж заручені, тож завжди та всюди повинні бути разом.

Чоловік хмикає та з розпачем додає:

— Повинні. Та, на жаль, доросле життя подекуди не таке, як би нам хотілося.

Знову пильно дивлюся на чоловіка, второпати не можу, про що він, та все ж вперто намагаюся вдавати холод:

— То, може, не потрібно все ускладнювати?

Орловський ледь всміхається та з гіркотою кидає:

— Хороше запитання. Та, на жаль, відповідь на нього теж складна.

Я, нервуючи, роблю ковток гарячого лате. Глибоко вдихаю, аби вирівняти дихання, та намагаюся вдавати байдужість у голосі:

— Дивлюся на вас, дорослих, та розумію, що не хочу дорослішати. У вас все так складно... Інколи здається, що ви, дорослі, створюєте проблеми там, де їх немає.

Чоловік вкотре хмикає та відверто дивиться на мене. Не можу витримати цієї відвертості. Роблю черговий ковток гарячого напою, стримую помітне тремтіння в тілі й настирливо питаю:

— То де ж ваша наречена?

— Зайнята... — відмахується чоловік.

Я кілька секунд пильно дивлюся на старшого та досить впевненого чоловіка поруч, а тоді з осудом кидаю:

— Чим може бути зайнята ваша наречена у такий час, ще й у вихідний? — зволожую вуста та зухвало додаю. — Пробачте за відвертість, це, звісно, не моя справа, але як на мене, ви мали б бути зараз зі своєю коханою, а не тинятися по нічних клубах та вести розмову з юними дівками. — перехоплюю подих й продовжую. — В цей час ви мали б бути поруч із Маріанною та допомогти їй, якщо вже вона вимушена працювати у вихідний. — Ставлю стаканчик з лате на парапет та, з осудом глянувши на чоловіка, додаю: — Вілене Аркадійовичу, на майбутнє запам’ятайте: я не спілкуюся з зарученими чоловіками. На добраніч! — розвернувшись, іду від Орловського.

Тішуся. Я молодець. Я чітко дала зрозуміти цьому чоловікові, що обурена його поведінкою. Сподіваюся, тепер він поїде до своєї нареченої й більше не намагатиметься поговорити зі мною. А я якось впораюся. Якось переживу. Я ж стовідсотково не перша, хто отак по вуха закохався за кілька хвилин. Люди ж якось з цим жили й живуть, і я з цим впораюся.

— Аїдо!

Кличе мене чоловік, та я просто йду. При божевіллі, що коїться в тілі, вдаю впевненість та зупинятися не збираюся. Я не маю права на почуття до цього чоловіка. Не хочу носити статус розлучниці. Мені тільки від думки про це стає гидко — навіть при почуттях.