Глава 17

АЇДА.

Їдучи, намагаюся стримувати емоції. Розумію, що мені потрібно заспокоїтися, але й знаю інше — це зробити буде, ой як нелегко.

Паркуюся поруч із Маріїнським парком та, знявши шолом, залишаю його на кермі. Все тіло тремтить, але через силу, повільно йду до оглядового майданчика. Тут люблю просто залишатися наодинці, міркувати та насолоджуватися тишею.

Телефонний дзвінок змушує повернутися в реальність — це знову Марго. Кілька секунд вагаюся та скидаю дзвінок. Не хочу ні з ким говорити. Ні, я не образилася — просто хочеться тиші та спокою. Зараз у мене важкий період. Я повинна вирішити, як спекатися Вілена. Та як впоратися зі своїми почуттями і приборкати шалені емоції.

Як діяти правильно — не знаю. Зі мною таке вперше. Пригадуючи стосунки з Арсеном, я лиш тепер розумію, що мені з ним було лише цікаво — і не більше... А з Віленом щось інше. Мене тягне до нього, мов магнітом. Зі мною коїться щось дивне, і найгірше — що я не можу пояснити своїх почуттів та емоцій. І від цього мені страшно.

Дзвінок Аліни знову вириває з роздумів. Зітхаю та таки знімаю слухавку.

— Аїдо, повертайся. Цей не нормальний вже поїхав. Ти не ображайся на нас — це Анька тебе здала. Ми вже тут їй виписали по перше число.

— Алін, все добре! — зітхаю та зізнаюся. — Я не повернуся. Мені потрібно залишитися одній.

— Щось трапилося? — з турботою цікавиться подруга.

Я, стиснувши зуби, мовчу. Оглядаюся — чи бува Арсена немає, але кругом — ні душі.

— Аїдо, — кличе мене Аліна.

— Не знаю... — лиш розгублено кидаю на слова подруги.

— Тобто, не знаєш?

— Аліно, я не готова про це зараз говорити. Можливо, колись...

— Аїдо, коли зможеш та захочеш — тоді й розповіси, — заспокоює мене подруга. — А зараз, якщо потрібна допомога — просто скажи.

Тамую емоції та сльози. Слова подруги мене зворушили. Схоже, Аліна — найщиріша з усіх. Я люблю її за те, що ніколи не лізе в душу й готова залишатися поруч, аби просто допомогти та підтримати.

— Заспокой дівчат, будь ласка! — зірваним голосом прошу.

— Обов’язково! — обіцяє Аліна та просить: — А ти бережи себе. І знай: якщо, що — я на зв’язку, і час доби не має значення.

— Дякую! — з вдячністю видавлюю та прощаюся. — До дзвінка!

Заховавши телефон у кишеню куртки, вирішую присісти на лавочку, бо від пережитого почуваюся погано. Мені потрібно заспокоїтися.

Минуло десять хвилин, але я не можу впоратися з хаосом, що коїться в моїй голові. Підіймаюся та йду на оглядовий майданчик.

Вечірня столиця заворожує, але сьогодні я не можу приймати все належно. Моє серце розривається від почуттів, які я собі дозволити не можу. Сумніваюся, що колись зможу забути Вілена Орловського — він безжально вкрав моє серце. А мої почуття до нього з кожним днем стають усе сильнішими.

Тільки як жити тепер з цими почуттями — та без цього чоловіка?