Глава 16

АЇДА.

Несміло звільняюся з обіймів чоловіка й оглядаюся на нього.

Мій погляд одразу ковзає в землю, бо на мене справді відверто дивиться Вілен.

Від цього погляду почуваюся ніяково. Серце у грудях гуде, ноги підкошуються.

Але маю зібратися до купи. Мені не можна залишатися поруч із цим чоловіком. Він для мене — табу.

Підіймаю невпевнений погляд та дуже тихо кидаю:

— Спасибі за допомогу.

Гублюся і не можу зібратися. Тому вирішую просто піти.

Зробивши кілька кроків, зупиняюся, адже моє зап’ястя опиняється в сильній гарячій руці. Нервово ковтаю й підіймаю погляд на Вілена, а він, тримаючи мою руку, цікавиться:

— Аїдо, ти куди?

Я не можу пояснити, що зі мною діється від цього дотику. У вухах шумить, і здається, все навколо перестало існувати. Є тільки я і цей чоловік. Задихаюся від емоцій та відчуттів.

Здригаюся від несподіваної мелодії свого мобільного. Це приводить мене до тями. Висмикнувши свою руку з гарячої долоні чоловіка, виймаю з куртки телефон та видихаю — це Марго.

Я вдячна їй за цей дзвінок. Знімаю слухавку і, повернувшись, крокую від Вілена. Ноги реально підкошуються — цей чоловік має на мене дивний вплив.

— Аїдо, ти де? Ми вже зачекалися?

— Я не прийду, — ледь видавлюю, бо голос змінений до непізнаваності.

— Тобто не прийдеш? Це що за приколи такі, Аїдо?

— Марго, це не приколи, — відсахуюся, але почуватися спокійно не можу, бо надто гостро відчуваю присутність Вілена. — Хто з вас здав мене Арсену? Він уже тут. І ще й на підпитку. Знову чіплявся. Коротше... Я додому. Не хочу собі псувати нерви...

— Аїдо! — гримає подруга, та я, вся на нервах, кидаю слухавку.

Намагаюся поводитися холодно, хоч вир емоцій та шалених відчуттів не відпускає. Кладу телефон у куртку та поспіхом іду до мотоцикла.

— Аїдо, зачекай, — кличе мене чоловік позаду.

Я ж іду, не зупиняючись. Хочеться якнайшвидше втекти звідси й опинитися наодинці. Здригнувшись, зупиняюся, коли чоловік перегороджує мені дорогу.

— Аїдо, не втікай! — суворо наказує він.

Мені страшно. Не розумію, чому цей чоловік не дає мені піти.

Від цього хвилювання тільки зростає, і я не знаю, як себе поводити.

— Вілене Аркадійовичу, відійдіть з дороги. Я вдячна вам за допомогу, але...

— Що «але», Аїдо? — вимогливо цікавиться чоловік.

— Мені потрібно додому, — кидаю те, що перше спадає на думку.

— Чому додому? Може, щось трапилося?

У голосі Вілена чую заклопотаність. Але мене це не хвилює, я хочу якнайшвидше здихатися в компанії цього чоловіка.

— Все добре. Просто хочу додому, — холодно випалюю та намагаюся впоратися з тремтінням, яке тільки посилюється.

— Аїдо, ти зараз поводишся, мов капризне дитя...

Я важко зітхаю. Мені неприємне його порівняння, тому, оминувши чоловіка, таки йду до мотоцикла.

— Красуне, ти можеш мені приділити хоч кілька хвилин свого часу?

Чую за спиною вимогливий голос батькового партнера.

Зупиняюся і, різко розвернувшись, так само заявляю:

— Не можу.

Адреналін у крові зашкалює, а від надмірного хвилювання аж сироти виступили на шкірі.

— Чому? — примружившись, цікавиться чоловік, прискіпливо дивлячись мені в очі.

Знову шалено нервую. Не розумію, чому цей чоловік причепився до мене. Коштів йому за букет не потрібно, а його намагання поговорити зі мною — мене лякають. Я не можу собі дозволити розмови з цим чоловіком — він без п’яти хвилин одружений. Набравши повні легені повітря, випалюю:

— Тому, що це зайве. Тому, що у вас є наречена... Зрештою, ми не повинні з вами розмовляти наодинці — це, як мінімум, непристойно...

— А красти букети..? — перебиває мене чоловік. — Це, по-твоєму, пристойно?

— На вас табличка не висіла, що ви заручений, — роздратовано фиркаю та, вкотре оминувши чоловіка, йду до мотоцикла.

Усередині все кипить. Емоції, моя закоханість і докір цього чоловіка — перемішалися. Сльози вже стоять в очах. Тіло не відпускає тремор, але я одягаю шолом та, сівши на мотоцикл, поспіхом заводжу його й рушаю з місця. І лише тепер розумію, що додому я повернутися не можу. Батьки не зрозуміють мого швидкого повернення.

Тож вирішую їхати на своє улюблене місце, де проводжу час наодинці, коли мені кепсько.