Глава 15

АЇДА

Приїхавши додому, підіймаюся у свою спальню. У мене знову дилема: що одягти у клуб і на чому їхати. Довго вагаюся, але зрештою вирішую, що поїду на мотоциклі. Не хочу привертати до себе зайвої уваги з боку протилежної статі. А то приїду на машині, у рожевому платтячку — і знову чутиму: «Ох ти! Яка ципа!» або ж «Вашій мамі зять не треба?..».

А от коли приїду на мотоциклі — поглядів у рази більше, але всі мовчать, і підійти ніхто не зважується. Це мені подобається значно більше.

Зрештою, літні ночі теплі, тож холодно мені не буде.

Ще раз приймаю душ, одягаю улюблені шкіряні штани, довгу білу футболку, шкіряну куртку, а волосся заплітаю в косу на один бік.

Оскільки наносити косметику мені ліньки, маю ще море часу, тож вирішую трохи перепочити.

Залипаю в телефоні. Сьогодні наважуюся пошукати інформацію про Вілена. Мені цікаво, чим він живе, чим захоплюється. У соцмережах знаходжу його. Дивуюся, адже профіль відкритий — можна побачити всю інформацію, яку він не приховав.

Найперше, що мене цікавить, — це вік. Мені справді цікаво, скільки йому років.

Вже за мить мої очі округлюються — Вілену тридцять два. Це тринадцять років різниці між нами… І про, що я тільки думала? Мені ж навіть думати про нього не можна, не те, що мріяти.

Відчуваю, як щоки палають рум’янцем. Мені соромно за своє захоплення. Добре, що ніхто про це не знає, бо осуду мені б не уникнути.

Кілька хвилин картаю себе, а тоді, прикипівши до фото чоловіка, пильно розглядаю його. Він — нереальний красень. Дивлячись на нього, шаленію, та з розчаруванням усвідомлюю: він із тією Маріанною — гарна пара.

Миттєво блокую телефон, бо чую в коридорі голоси. Це, без сумніву, тато з мамою. Постукавши, вони заходять у мою кімнату, і тато, побачивши мене в ліжку, одразу стурбовано питає:

— Доню, тебе щось болить?

Я ж сідаю на ліжку й заперечую:

— Все добре, тату. Я просто прилягла.

Батьки підходять до мене й в один голос розповідають, як гарно вони провели час з Орловським та його нареченою. І що я даремно відмовилася — Вілен та Маріанна просто чудові.

Я мовчу й важко зітхаю в душі.

Добре, що не поїхала. Поводитися я б нормально не змогла, бо присутність Вілена неабияк бентежила б мене. В душі радію, що залишилася вдома.

— До речі, Вілен з Маріанною питали за тобою, — зауважує тато.

— І що ви відповіли? — спантеличено цікавлюся. — Сподіваюся, не видали мене.

— Ні, що ти, люба! — відповідає мама й питає: — А ти що, сьогодні до дівчат не йдеш?

— Іду, — невпевнено відповідаю. Боюся, аби мама не почала допитуватися, на чому поїду.

— І я так розумію — знову на мотоциклі?

Опускаю погляд і тихо погоджуюся.

— Так.

Здогадуюся, що зараз буде скандал і лекція з виховання.

Мама важко зітхає, пильно дивиться на мене кілька секунд, а тоді розчаровано промовляє:

— Ну коли ти це все переростеш? Аїдо, ну ти ж дівчина…

Прохання в голосі мами приємно вражає — і, якщо чесно, дивує. Пильно дивлюся на батьків і зізнаюся:

— Мамо, тату, ну зрозумійте мене правильно. Коли я приїжджаю у клуб на машині й у рожевому платтячку — хлопці одразу залицяються. А коли на мотоциклі — майже ніхто не чіпає. Бояться підійти…

— Ну от, як ти собі кавалера знайдеш? — одразу чіпляється мама.

— А мені абихто не потрібен, мам. Ти ж знаєш, що більшість хлопців хоче склеїти красиву дівчину на вечір, а мене це не влаштовує. Той, хто зважиться підійти до мене, — отой і буде мені кавалером. А принци на татових мерседесах — мені не потрібні.

— Ось бачиш, люба, ми виховали діамант. — з гордістю заявляє тато. — Поки у твоїх подруг у доньок драма, то наша знає, чого хоче. І це прекрасно!

— Прекрасно, — повторює мама. Важко зітхає і неохоче додає: — Хай уже їздить на своєму мотику, ніж має ревіти через…

Вона замовкає, а я розумію: схоже, у доньок маминих подруг щось сталося. Але мене це не хвилює. У мене ж своя драма — самотність і розчарування.

— Аїдо, тільки не гасай мов навіжена. Я хвилююся.

Мама присідає поруч і пригортає мене. Я тулюся до неї — і вже готова розревітися. Адже навіть не віриться, що мама змінила ставлення до мене. В душі я цього дуже хотіла, тільки повірити не могла, що це трапиться так швидко. Тепер я повинна старанно приховувати свої почуття до Вілена, бо якщо мама дізнається, то її обурення та осуду мені, не уникнути.

Перекинувшись ще парою слів з батьками та попрощавшись із ними, вирушаю до домовленого з подругами клубу.

Під’їхавши до паркувального майданчика, помічаю дві машини подруг. Знявши шолом, набираю дівчат. Вони вже всі всередині — чекають на мене.

Вставши з мотоцикла, знімаю куртку та, поклавши її на сидіння, рушаю до входу в клуб, де стоїть охорона. В мене абонемент у цей клуб, тож, підійшовши ближче, змушена чекати, бо попереду двоє молодиків сперечаються з охороною.

Раптом один із них озирається, і я завмираю, бо це Арсен.

— О, мала! Нарешті ти попалася мені.

Я нервово ковтаю, бо він наближається. Налякано задкую, а тоді, розвернувшись, поспіхом крокую в бік стоянки.

Та встигаю зробити лише кілька кроків, як Арсен хапає мене за руку й різко розвертає до себе.

— І куди це ти зібралася, дитя темряви? Досить бігати від мене... Поговорити треба.

Я страшенно хвилююся. Боюся цього покидька. Він накачаний, сильний, і мені з ним не впоратися. У п’ятницю я втекла від нього, а сьогодні, схоже, не вийде.

Різко висмикую руку з великої лапи Арсена та, відступивши, вдаю впевненість.

— Вже наговорилися. Пошукай собі іншу дурепу, яка поведеться на твої дешеві трюки. А я не хочу більше з тобою говорити.

Арсен зухвало сміється, і я розумію, що він чи то під дією алкоголю, чи то якоїсь дурі. Мені страшно. Відступаю ще на крок.

— Аїдо, припини! Досить дутися. Подумаєш, трохи пожартував.