Глава 14

АЇДА.

Я, попрощавшись з батьками, їду додому. Була змушена їх обманути, заславшись на погане самопочуття. Дорогою додому ридаю. Моє серце розривається від болю — той, у кого я так бездумно закохалася, заручений. І, звісно, його серце належить цій Маріанні.

Приїхавши додому, підіймаюся у свою спальню. Світ не милий. Хоча сама собі дивуюся: як я могла так швидко влипнути? Всього одна зустріч, один кількахвилинний погляд, мінімум спілкування — і моє серце вже мені не належить.

Навіщо він підійшов до мене сьогодні? Краще б вдав, що нічого не трапилося. Так мені було б легше та зрозуміліше. Про, що він хотів говорити? Може, хотів прочитати нотацію?!! Не потрібно. Сьогодні я вже пожаліла за свою необдуману дурість.

Сльози безперестанку котяться з очей, бо, при своїй забороні самій собі, я не можу не думати про цього чоловіка. Він шалено подобається мені. А його голос — це взагалі пісня для моїх вух.

Я ледь не до ранку лежала, згадувала, милувалася, мріяла та ревіла. Заснула, коли перші промені почали вибиратися з-за горизонту, заглядаючи у моє вікно.

Прокинулася пізно — батьки саме збиралися на пікнік зі своїм партнером та його нареченою. Згадка про Вілена ножем пройшлася по серці. Мама кликала мене з собою, але я відмовилася. Вирішила, що краще поїду до подруг, аніж буду страждати та ніяковіти у компанії цього чоловіка. Хоча серце рветься до нього, я не можу собі цього дозволити. Він без п’яти хвилин одружений, а це для мене — табу. Хоча мріяти про нього мені не заборонить ніхто. І я сама не можу не думати про нього, бо це дарує мені приємні відчуття попри біль.

Піднявшись до себе, я, прийнявши душ, почала одягатися.

За десять хвилин вже милувалася собою у дзеркалі. Одягнена у рожеву стильну сукню з пишною спідницею, яку мама мені купила ще на початку весни.

Я подобаюся собі. Справді виглядаю привабливо та вишукано. Підводжу легкий макіяж, бо ж на дворі стоїть скажена спека. Не хочу накладати на себе зайве.

Взуваю босоніжки на шпильці. Беру сумочку, ключі від авто — і вже дійшовши до дверей, зупиняюся, зловивши себе на думці.

Подруги ж не зрозуміють. На мить зажмуривши очі, зітхаю, шумно видихаю та повертаюся. Вже за кілька хвилин я переодягнена у джинси, футболку, кросівки. Хапаю ключі від байка та зиркаю на себе у дзеркалі.

О, тепер те, що треба.

Поспіхом спускаюся в гараж. І вже за декілька хвилин, одягнувши шолом та шкіряну жилетку з рукавицями, мчу на домовлену зустріч з подругами. Тепер я почуваюся звично.

Приїхавши в нашу улюблену кафешку, вітаюся з дівчатами й падаю у вільне крісло.

— О, сьогодні без букета... — кидає з іронією Марго.

Я лише важко зітхаю та у свій захист фиркаю.

— Без букета. Все, я більше букети не краду. Зав’язала.

Подруги хихикають та жартують. Мені ж чомусь зовсім не смішно.

Ця крадіжка дуже дорого коштуватиме мені. А ще коли пройде моя симпатія до цього чоловіка? Мені страшно. А якщо це захоплення на все життя? Що тоді? Як же я тоді жити буду? Я ж не зможу завести стосунки...

— Аїдо, як пройшла вечірка? — цікавиться Кіра.

— Може, якого нормального хлопчину зустріла? — теж допитується Марго.

— А як же Арсен? — кліпає великими очима настирливо Аня. — Аїдо, він же справді кохає тебе?!

Я важко зітхаю і зажмуривши міцно очі, спираюся на спинку крісла. Я ж просила подруг не згадувати Арсена, але схоже, вони мене не чують. Не хочу ображати Аню і на її слова просто мовчу.

— Аню, Арсен сам винен. З почуттями не грають, тим більше, якщо вони справжні.

Пильно зиркаю на Аліну, яка стала на мій захист. Неочікувано та приємно.

— Але ж Арсен покаявся, — зауважує Марго.

— Все одно, я б таку підлість не пробачила, — знову захищається Аліна.

— Якби кохала, то б точно пробачила, — і собі обурено зауважує Кіра.

— Ага, і я про те ж, — підтримує дівчат Аня, та звертається до мене. — Аїдо, а ти чому мовчиш? Може, ти все ж даси Арсену другий шанс?

Прикипаю поглядом до мініатюрної руденької подруги та невдоволено цікавлюся.

— Другий шанс?! Навіщо, він йому? Я не хочу вдруге опинитися у такій ситуації. Хай пошукає собі когось іншого.

— Аїдо, але він кохає тебе. Він...

Перебиваю Кіру, бо не хочу більше це слухати.

— Дівчата, досить! — суворо наказую. — Я не кохаю Арсена. І уже не тримаю на нього образи. Я просто не хочу жодних стосунків з ним.

Повисає хвилинна пауза, яку порушує Марго.

— Але ж ви могли б бути друзями?

— Не могли б, — сухо заперечую. — Цей красень мені не приємний, тому не хочу мати з ним нічого спільного, від слова взагалі.

— Правильно. Себе потрібно любити, — знову підтримує мене Аліна. — Дівки, ви ж чули, Аїда не хоче про це говорити. Тож тему закрито, а якщо Арсен має якісь амбіції щодо нашої подруги, то хай сам хоч щось робить, а не вантажить нас. І якщо чесно, перш ніж ставити ставки на людей, потрібно думати головою.

— Дякую, Аліно! — з вдячністю видихаю та звертаюся до подруг. — Дівчата, краще, ніж сперечатися, давайте складемо плани на вечір.

— Давай, — першою погоджується Кіра й пропонує. — Я хочу на дискотеку.

— І я, — підтримує її Аня.

— Та й я не проти, — погоджується Аліна.

Ми з Марго теж підтримуємо такий кіпіш.

В кафе сидимо довго. Таки обговорюємо батькову вечірку, але я про Вілена мовчу. Він моя маленька таємниця, захована за семи замками. Мені соромно будь-кому розповідати про своє захоплення цим чоловіком.

Через годину розходимося, домовившись зустрітися у найпрестижнішому нічному клубі близько двадцять першої.