Глава 13

ВІЛЕН

Я щойно провів Маріанну до машини. Вона, фиркнувши невдоволення у мій бік, поїхала на свій виступ перед футбольним матчем. Ми встигли покусатися навіть тут, на вечірці. А день тому заледве помирилися.

Сьогодні моя наречена, наче була поруч, але постійно гиркала. Доколупувалася до дрібниць. То питала, кого я шукаю у натовпі, то докоряла, що постійно задивляюся на дівок.

Хмикаю, адже щойно зрозумів, що приймаю ці докори спокійно. Раніше я б ображався за такі підозри, а тепер мені все одно. Чомусь страшно від цієї байдужості, адже ми зібралися створити сім’ю, а в кожного з нас є своє життя. І на жаль, воно не спільне. Маріанна живе своєю кар’єрою, про яку я не так багато знаю. Я ж живу очікуванням того, що моя наречена таки знайде час для мене.

Останнім часом Маріанна практично нічого не розповідає мені. Чую лише загальні фрази, які по суті не говорять ні про що. Чомусь мені здається, що я чекаю з моря погоди. Ми все більше з Маріанною віддаляємося одне від одного. А мої намагання все з’ясувати зводяться нанівець. Можливо, потрібно діяти жорсткіше, але тоді вона образиться та називатиме мене аб’юзером. Хоча, напевно, варто спробувати.

Машина з моєю нареченою поїхала, а я ще кілька хвилин тупо дивився їй у слід. Мені потрібно повертатися до гостей. Та я боюся туди повертатися. Я сам себе боюся. Сьогоднішнє знайомство з донькою Камінського, як шокувало мене, так і приємно вразило. Адже я переконаний, що це дівча — та ж сама хуліганка з пішохідного переходу. Мені просто необхідно поговорити з цією малою. Мабуть, добре, що Маріанна поїхала, то я точно не упущу такий шанс.

Хоч маю деякі сумніви, бо Аїда дуже приваблива. Вона, мов дві краплі води, схожа на ту милу хуліганку. Але сьогодні у цій ніжно-рожевій сукні та з професійним макіяжем вона ще привабливіша. Я можу сумніватися, але її очі перекреслюють мої сумніви. А те, як вона зніяковіло опустила погляд при знайомстві... Це точно вона. А ім’я яке? Незвичне та оригінальне, як і вона сама.

Від цих роздумів відчуваю, як моє серце тріпоче у грудях. Я відчув ті ж самі відчуття, що й у перший день нашої зустрічі. Трепет охоплює тіло. Душу гріє розмова, що чекає на мене та Аїду.

Повертаюся у зал, але малої ніде не бачу. Не хочу вірити, що вона вже пішла з вечірки. Звісно, могла піти, бо вона надто юна, і, мабуть, їй тут не цікаво. Хоча все ще маю надію, що вона десь тут.

Спілкуюся з подружжям Камінських та з їхнім зятем, який обіймає свою дружину. Наче підтримую розмову з партнером та його рідними, а сам поглядом шукаю Аїду.

Ловлю себе на тому, що доньки у мого бізнес-партнера зовсім різні. Адріана — інтелігентна панянка, а от Аїда — ще той холерик. Сьогодні вона неймовірно ніжна, але оті живі іскри в очах свідчать про невгамовну вдачу.

До нашої компанії долучається сестра Камінського зі своїм супутником. І тут я розумію, що Аїда схожа на свою тітку: жива, яскрава, амбітна.

Звучить повільний танець і пари розходяться. Я ж тим часом активно поглядом шукаю дівча, але її у залі немає.

Невидима сила тягне мене на терасу.

Але тут порожньо. Розчарування охоплює душу, як раптом помічаю у віддаленому кутку нечітке світло. Наче від екрана телефону. На дворі вже стемніло, а на терасі чомусь ніхто не увімкнув освітлення. З хвилюванням одразу ж повільно прямую туди. Серце завмирає. Бо чим ближче підходжу до світла від телефона, тим більше переконуюся, що це Аїда.

Хвилююся, немов хлопчисько, а ще шалено нервую. Не знаю, як маю почати нашу розмову та з чого, але хочу хоч трішки бути поруч із цим дівчам. Відчувати її енергетику та насолоджуватися цим моментом. Підійшовши ближче, залишаю відстань між нами. Завмираю, коли дівчина підіймає погляд та спантеличено дивиться на мене. Хоч на терасі напівтемно, я божеволію від того, що ця мала так відверто розглядає мене. Кліпаю, коли крихітка підіймається й, увімкнувши ліхтарик, іде у протилежний від мене бік.

— Аїдо, зачекай! — зірвано прошу, хоча мій голос більше скидається на наказ.

Зробивши ще крок, дівча, одягнене у ніжно-рожеву сукню з рюшами, зупиняється. Я ж шаленію та з нереальним трепетом крокую до неї. Зупиняюся у метрі й хрипким голосом прошу:

— Повернись, будь ласка.

Вона несміло виконує моє прохання й, опустивши очі, стоїть. На неї падає світло з вікна, і я чудово бачу милі риси її обличчя. Дівчина виглядає надто серйозно, тому спокійніше звертаюся до неї:

— Чому ти втікаєш?

— Я не втікаю, мені просто пора, — відмахується красуня та продовжує стояти з опущеною головою.

— Аїдо, залишся. Мені потрібно з тобою поговорити.

Дівча підіймає погляд на мене та надто впевнено заявляє:

— Вілене Аркадійовичу, нам немає про що говорити. Краще повертайтеся до своєї нареченої, вона, мабуть, точно хвилюється...

— Аїдо, моя наречена поїхала. Тож не потрібно...

— Перепрошую, Вілене Аркадійовичу, нам немає про що говорити, — досить зухвало заявляє дівча та, розвернувшись, іде від мене.

— Аїдо, а я гадаю, твій вчинок на пішоході таки вимагає пояснень, — кидаю їй услід.

Моє серце гуде так, що здається, це чують усі навколо. Але дівчина зупиняється й, оглянувшись, закладає руки на грудях.

— Я поверну вам кошти...

Набираю повні легені повітря. Ну чому вона приймає все так буквально? Видихаю і повільно крокую до дівчати.

— Аїдо, мені не потрібні твої гроші...

— Якщо це так, то навіщо оця розмова? — примружившись, холодно допитується красуня. — У вас є наречена, тож, перепрошую за відвертість, ви зараз мали б бути з нею.

— Аїдо... — невдоволено гримаю. Відверта зухвалість малої мене дратує. Я не очікував на такий спротив. — Це просто розмова.

— Наша розмова уже закінчена, — фиркає дівча. — Якщо кошти вам повертати не потрібно... То ж спасибі за букет. Мені соромно. Обіцяю, схоже більше не повториться. А тепер вибачте, мені пора.

Розвернувшись, мала впевнено крокує у темряву. Я лише важко зітхаю, змушуючи себе стояти на місці. Моя душа рветься за нею, та зараз я не можу собі дозволити наздогнати цю красуню. Але я переконаний — це не остання наша зустріч.