Глава 12

АЇДА

Минуло чимало часу, доки моє дихання вирівнялося. Але розчарування тягарем осіло на душі. Усвідомлюю: я повинна забути цього чоловіка, як прекрасний сон, але знаю — це буде, ой як нелегко.

— Ти чого сидиш тут одна? — здригаюся від різкого запитання, що вирвалося з тиші.

Біля мене зупиняється Юля. І, піднявши одну брову догори, знову питає:

— Мала, що з тобою? Ти бліда, мов смерть...

— Доречне порівняння, — відмахуюся я та роблю ковток води.

Тітка ж тим часом присідає біля мене. На обличчі — напружена гримаса, а голос звучить тихо та налякано.

— Мала, ти часом не тойво..?

Я, важко зітхнувши, закочую очима та роздратовано відмахуюся, зрозумівши натяк тітки.

— Заспокойся, Юль, я ще навіть не тейго.

Юлька пирскає сміхом, закривши обличчя рукою.

— Ото відповіла.

— Як ти питала, так я й відповіла.

— Ну, я цей, щоб ніхто не здогадався.

— Ну, і я теж, — посміхаюся.

— Ходімо до всіх, — просить тітка.

— Там нудно, — відмахуюся. — Зараз би в якийсь нормальний нічник — та відірватися по повній...

— У мене є ідея, — не дає мені договорити Юля.

— Навіть не думай, — заперечую те, чого ще навіть не чула, але добре знаю, про, що це тітонька.

— Чому?

— Юль, тато образиться. Та й тобі вже не по клубах вештатися. Повертайся до свого Тараса. Народи йому двійню, а я до вас у гості буду приїжджати.

— Не буду я тому кобелині нікого народжувати. Доки я дітей няньчитиму, він по дівках буде волочитися. — ображено заявляє тітка.

Розумію, вона кохає свого Тараса, але надто образилася на нього.

— Юль, невже твій Тарас на таке здатний? — з недовірою питаю.

— Не знаю, але він кримінальний авторитет, — Юля з ображеним обличчям знизує плечима та пригнічено додає: — Напевно, може собі таке дозволити...

— Не можу! — звучить за нашими спинами потужний хрипкий бас.

Наші спантеличені погляди миттю спрямовані у той бік, звідки доноситься голос. Поруч стоїть високий лисий чоловік, одягнений у сірий костюм, який обтискає горби м’язів, а з-під коміра білої сорочки та рукавів виглядають татуювання. Він виглядає стильно, брутально, і від нього віє небезпекою. Я його бачила декілька разів, але сьогодні він викликав у мене вау-ефект. Наче чоловік з красивої картинки.

Зиркнувши на Юлю, помічаю, як вона змінилася на обличчі, в очах збирається волога. Розумію, що мені пора. Підіймаюся. Підходжу до чоловіка тітки й заглядаю у його виразні, голубі очі.

— Добрий день, Тарасе Олеговичу! — вітаюся та ледь не пошепки прошу. — Моя тітонька на емоціях, поставтеся до цього з розумінням...

Оминувши Тараса, йду від них з тіткою. Чую, як чоловік хмикає та кидає мені навздогін:

— Дякую, мала! Я постараюся.

Я оглядаюся, а він, підморгнувши мені, йде до Юлі.

Посміхнувшись, йду в зал. Заздрю тітці білою заздрістю. Адже при її словах Тарас тут. Це свідчить про те, що він кохає її. І це так романтично. Я рада за свою тітоньку.

Увійшовши в зал, я одразу серйознішаю, адже ловлю на собі досить відвертий погляд Вілена. Трепет охоплює тіло, та я вдаю, наче не помітила цього. Адже його наречена поруч, і мені перед нею страшенно соромно. Почуваюся дуже некомфортно.

Цікаво, він розповів їй, що у нього вкрали букет? А якщо розповів, то тепер точно скаже, що зробила це я. Боже, як же соромно.

Відчуваю, як щоки миттєво вкриває рум’янець. Я шалено серджуся на себе за таку реакцію мого організму, який здає мене з патрохами.

Йду до фуршетного столу й беру безалкогольний мохіто. Намагаюся заспокоїтися та втамувати спрагу. Помічаю, як злегка тремтять руки. Не можу пояснити, що зі мною відбувається, але присутність цього чоловіка занадто хвилює мене. Та що там хвилює...

Я спантеличена, й до глибини душі розчарована. Хочеться опинитися наодинці та розревітися. Адже присутність у житті цього красеня нареченої, розтрощила ущент мої мрії. Ну гаразд, ще дівчина, а це ж наречена. Не можу ніяк заспокоїтися та змиритися, що моїм божевільним мріям та захопленням кранти.

Не хочу в це вірити. Та миритися з тим, що це кінець моїх надій, сподівань та захоплень.

Напевно, я ненормальна.

Але зараз, стоячи біля столу з напоями, я добре відчуваю на собі погляд цього чоловіка. Відчуття такі ж, як тоді, коли він уперше заглянув у мої очі.

— А ось ти де, моя принцесо... — чую позаду голос тата. Оглядаюся, а він зі щасливою посмішкою додає: — Ти сьогодні неймовірна, моя дівчинко. Миле дівча. Всі заглядаються на тебе... Я ще в житті стільки компліментів не отримував. Я пишаюся тобою, рідна.

— Тату, — обурююся і знову червонію, за що дуже зла сама на себе. — Це приємно чути, але...

— Без «але», донечко. Ти справді моя гордість. Тільки щось не можу збагнути, що це з Адріаною? Надута, мов сич.

Зітхаю та ледь не пошепки переповідаю татові все, що відбулося за лічені хвилини після офіційної промови.

— О-о-о! — протягує тато та, посміхнувшись, додає: — То он воно що, а я гадаю, що не так. Ну нічого, твоя сестра якось це переживе. А мама за довгий час нарешті вчинила правильно.

Ми з татом змушені обірвати нашу розмову, бо до нас підходить усміхнена Юля з Тарасом. Схоже, вони помирилися. Я рада за цих двох темпераментних холериків. Зітхнувши, перепрошую та покидаю дорослих. У них свої розмови, які мені не конче цікаві.

У залі я задихаюся від емоцій. Не хочеться нічиєї компанії, тому подаюся на терасу. Там спокійніше. Ніхто очі не муляє, та й дихати легше.

Я б уже поїхала з вечірки, та тато не зрозуміє. Зрештою, не хочу його засмучувати. А ще потім доведеться пояснювати все. А що я можу пояснити?

Стримуюся, аби не заплакати.