Глава 11

АЇДА

Ми з Юлею просиділи усю промову на терасі, і у зал повернулися під її кінець. Доки ми з тіткою чекаємо тата, до нас підходить Адріана з чоловіком. Змірявши мене з ніг до голови, сестра зверхньо кидає:

— Що за відстій ти одягла, сестричко? Що, нормальних вечірніх суконь не було? А колір — це взагалі треш. Ти ж не любиш рожевий, що за пародія — а-ля дитсадок.

— Послухай, стильна леді, прикрийся...

Втручається тітка, та її перебиває мама, яка невідомо звідки взялася.

— Юліє, припини! — наказує вона та, зиркнувши на сестру, суворо звертається до неї. — Адріано, і ти припини негайно! Сьогодні Аїда виглядає неперевершено. Їй личить рожевий, і сукня для її років — саме те, що потрібно. — Несподівано мама пригортає мене за плечі й досить серйозно заявляє: — Сьогодні я можу пишатися своєю донькою. — Вона заглядає мені в очі та з посмішкою додає: — Дякую, люба! Ти виправдала та навіть перевершила мої сподівання.

— Спасибі, мамо! — тамуючи емоції, видавлюю.

Я в цей момент стримуюся, аби не розплакатися. Бо на щось схоже не очікувала.

Змушена опанувати свої емоції, бо до нас наближається тато. Він не один. Моє серце завмирає, бо поруч з ним — той мужик, у якого я вкрала букет. Я нервово ковтаю. Мені хочеться крізь землю провалитися. Мені так соромно. Щоки вкриває густий рум’янець. Опускаю очі й щиро сподіваюся, що він мене не впізнає. Адже я сьогодні з макіяжем та вдягнена по-іншому. Та совість мучить мене так, що навіть у той фатальний день так не мучила.

Боже, як же соромно! Хоч би він мене не впізнав.

Кліпнувши, помічаю поруч з чоловіком привабливу брюнетку, яка тримає його під лікоть. Від цього по тілу проходиться мороз, бо здогадатися, що це його пасія, неважко. А я ж стільки надій плекала...

Ох! Що ж тепер буде?

Важко зітхаю й знову опускаю погляд.

— Милі мої дівчата! — звертається до нас тато. — Оскільки ви уже в повному складі, хочу вам представити свого ділового партнера. — Я крадькома зиркаю на тата, а він вдоволено посміхається. Молюся, аби це знайомство якнайшвидше закінчилося. Добре, що на вечірці татова сестра — з нею мені буде трохи легше. Змушена покинути свої роздуми, бо тато представляє нам чоловіка. — Знайомтеся, красунечки, — Вілен Аркадійович та його чарівна наречена — Маріанна Вікторівна Котова.

Я нервово кліпаю. У цього чоловіка незвичне ім’я, воно мені подобається не менше, ніж він, але його наречена... Це розтрощило моє серце вщент. Нервово ковтаю. Я мала розуміти, що цей чоловік точно не самотній. Я здогадувалася про це, але вірити в таке аж ніяк не хотіла.

— О, дуже приємно! — розпливається у посмішці моя запальна тітонька й першою представляється. — Юлія Янівна — сестра вашого партнера. — Вона галантно простягає руку.

Вілен бере її руку та цілує, а коли після поцілунку він відпускає руку тітки, вона робить легкий реверанс пасії чоловіка й на емоціях випалює:

— Яка честь познайомитися з вами, Маріанно Вікторівно.

Юля розсипається в компліментах — вона у нас це вміє. Тільки цікаво, звідки знає наречену Вілена?

Лише важко зітхаю і стараюся не підіймати очей. Серце, здається, гамселить так, що скоро покине моє грішне тіло. А тато тим часом продовжує знайомство: представляє маму, потім Адріану з чоловіком, і ось черга дійшла до мене.

— А це моя молодша донечка.

Як каже моя шалена тітонька — позичаю у свині очі, і, таки піднявши впевнений погляд, заглядаю в очі чоловіка.

— Аїда, — сухо представляюся та руку не кваплюся подавати.

Взагалі почуваюся страшенно незручно. А темно-сині очі навпроти гіпнотизують мене. Здається, дихаю через раз. Тіло пройняв трепет, а до нього долучився легкий тремор. Мені здається, що оцей незручний момент триває цілу вічність, і погляди усіх прикуті до нас.

Кліпаю, коли чоловік простягає мені руку. В цей момент його вуст торкається ледь вловна посмішка. Здригаюся, коли наші руки доторкаються. Відчуваю, як тілом розсипаються іскри, а трепет тільки посилюється. Завмираю, коли Вілен цілує мою руку, відверто заглядаючи мені в очі. У його погляді немає осуду, але в очах я помітила те, чого пояснити не можу. І мені від цього страшно.

Обережно забираю свою руку, аби обірвати цей незручний момент. Бо в мене від хвилювання так шумить у вухах, що здається, весь світ перестав існувати. Стихли усі звуки та пропали всі люди. Є лише я та оцей Вілен.

Тато щось захоплено розповідає, але я вже його не чую. Перепросивши всіх, покидаю компанію. Мені терміново потрібен ковток води та свіже повітря, адже я повинна заспокоїтися.

Підійшовши до фуршетних столів, хапаю склянку з водою та поспіхом йду на терасу, у той віддалений куток, де ми сиділи з тіткою. Роблю ковток води та присідаю у крісло. Не можу опанувати надмірних емоцій. Руки тремтять так сильно, що радію тому, що воду не порозхлюпувала по дорозі.

Намагаюся глибоко дихати, аби заспокоїтися, але не можу. В голові досі, наче вирок, звучить голос тата:

— ...Його чарівна наречена.

Стримую сльози. Не можу повірити, що у мого мужчинчика скоро весілля. Я не хочу цього, але ж... Якщо він одружується, значить, кохає цю Маріанну. Отже, у мене з самого початку не було жодних шансів.

В голові рій думок. Різних. Я розумію, що ідеалізувала цього чоловіка. Адже якщо він так дивився тоді на мене, то, мабуть, так дивиться і на інших. І точно не вірний цій своїй нареченій. А чи потрібен тоді мені такий? Я хочу бути однією єдиною, а не ділити чоловіка з іще кимось. Важко зітхаю, тамуючи сльози, а у сонячному сплетінні утворився камінь, який душить та не дає дихати нормально. Але при усім визнаю — цей чоловік не мій.

Як же прикро від цього на душі. Хочеться розревітися. Своїми мріями про цього чоловіка я ще більше захопилася ним. Як же тепер щемить серце.

Роблю черговий ковток води та знову намагаюся заспокоїтися. Бо в зал я не повернуся, доки не опаную свої емоції.