Глава 10

АЇДА.

З шаленим хвилюванням під’їжджаю до ресторану, у якому відбуватиметься вечірка. На годиннику ще десять хвилин до початку, але, припаркувавши авто, не поспішаю виходити з нього. Подруги казали, що сьогодні всі будуть зачаровані мною. Навіть скептична Марго сказала, що я — справжня принцеса. Їй я просто не можу не повірити. Але зараз мене гризе не це, а події, які сталися зранку.

Я щойно спустилася вниз, одягнена в чорні лосини й таку ж футболку оверсайз, як до вітальні увійшла мама. Окинувши мене оцінювальним поглядом, вона невдоволено запитала:

— Куди зібралася? У батька ж сьогодні вечірка. Невже тобі байдуже?

Придушивши в собі образу, тихо й спокійно відповідаю:

— Я пам’ятаю, мамо. І на вечірку прийду вчасно.

— Прийде вчасно вона! — фиркає мама. — Тільки спробуй з’явитися, як опудало, й зганьбити батька.

До болю закушую нижню губу й прямо дивлюся на матір.

— Не хвилюйся. Я пообіцяла татові виглядати пристойно.

— Ти і «пристойно» — це речі несумісні, — з неприхованою насмішкою кидає мама.

— Можливо, — для так годиться погоджуюся. Душа справді болить від маминої зневаги.

— Аїдо, нікуди не рушай. Зараз приїдуть стилісти, перукарі та візажист. Приїде Адріана — зробимо з тебе людину.

— Дякую, але я вже про все домовилася...

— Про що ти домовилася? — перебиває мати. — Якщо з тебе зроблять клоуна, то ти цілий вечір людей лякатимеш...

Я не можу впоратися з образою. Чому мама так зі мною? За, що вона мене ненавидить? Не стримуючи болю, з емоціями фиркаю:

— Дивись, щоб не вийшло, як на балу у Попелюшки...

Оминувши матір, виходжу на вулицю. Мене дивує її мовчання. Я помітила, як вона ледь не витріщилася на мене з квадратними очима, але не сказала й слова.

Відганяю гнітючі думки та спогади, й хочу лише одного — щоб ця вечірка якнайшвидше закінчилася.

Кидаю погляд на годинник і вирішую, що зайду до приміщення тільки за п’ять хвилин до шістнадцятої.

Згадую вчорашню розмову з татом. З його слів я зрозуміла, що мама не заперечує проти того, щоб я стала татовою помічницею. Або, можливо, вона просто погодилася, аби тато не наймав когось чужого, бо зі мною він, мовляв, буде під контролем, і їй не доведеться ні про що хвилюватися.

Може, це параноя, але виключати такий варіант теж не можна.

Вичікую ще кілька хвилин і нарешті виходжу з авто. Дивуюся собі, бо на підборах почуваюся напрочуд комфортно. Кіра не обманула, коли казала, що ця модель взуття — розкішна. Незважаючи на високі шпильки, йти в них зручно й легко.

Входжу до розкішної зали й одразу ловлю на собі невдоволений мамин погляд, який вона затримує на мені, оцінюючи з голови до п’ят — згори донизу.

Я не встигаю ніяк зреагувати, бо мене під руку хапає татова сестра — тітка Юля.

— Привіт, мала! — на емоціях кидає вона. — Та ти просто богиня!

Розпливаюся в посмішці, мені хочеться обійняти свою харизматичну тітоньку, але ми на людях. Тож мусимо поводитися пристойно.

— Привіт! Дякую! Ти теж наче з Олімпу зійшла, — кидаю пошепки.

— Мала, облиш! — відмахується вогняна епатажна панянка, а тоді, примружившись, питає: — Тут батько жаліється, що ти ледь не байкерша?!! Мотик? Спецодяг... А ти он яка краля? Не інакше, як закохалася, чи що?

Я лише зітхаю і, ледь помітно всміхнувшись, відповідаю:

— Чи що...

Юля відкриває рот, та я, не давши їй заговорити, питаю:

— А ти чому одна?

Тітка посміхається, а в очах одразу збирається волога. Розумію, що я влучила у найболісніше.

— Та, то... Так вийшло, — відмахується руденька.

— Пані та панове! Прошу хвилинку вашої уваги, — чуємо чоловічий потужний голос з динаміків.

Ми з тіткою переглядаємося, і вона пошепки наказує:

— Валим звідси. А то доведеться годину слухати оте бла-бла-бла. Вони вже все вирішили, то навіщо нас отим текстом вантажити? — вона тягне мене у бік тераси.

— Юль, тато сваритиметься... — цілком серйозно заявляю, намагаючись втримати свою шалену тітоньку.

— Мала, не будь занудою. Я тебе прикрию.

— Ой, не знаю... — кидаю пошепки і таки йду за тіткою.

Прошмигнувши на терасу, йдемо у найвіддаленіший куток, аби нас ніхто не бачив та не чув.

Присідаємо на диван з невеличким столиком, і я одразу попереджаю тітку:

— Юль, нам від мами прилетить, якщо вона дізнається.

— Аїдо, не парся. Твоя мати справжнісінька зануда. Теж мені — цаца з вищих кіл. Навіть поговорити нема про що: одна мода, класика та сама знать. Щоб їй... Я ж натура приземлена, мене, крім відомих особистостей, реальне життя цікавить. І плювати мені, хто там з ким, лиш би я ловила вайб від життя.

У голосі тітки звучить відчай. Виявляється, вона посварилася зі своїм лисим бандюком. Тітка довго жаліється на Тараса, а потім заявляє:

— Ну, от уявляєш, скотиняка така, обізвав мене... Уявляєш! — в очах Юлі стоять сльози.

— А обізвав чому?

— Бо я прийшла під ранок, трохи цей... тойго... — вона клацає пальцями під підборіддям, й продовжує: — Коротше, повернулася з квітами і сказала, що коханець подарував...

Я пирскаю сміхом — уявила собі тітку на підпитку ще й з такою заявою.

— Та тихо, мала, що ти регочеш, мов коняка!

Насилу заспокоююся й питаю:

— А Тарас, що? — стримую сміх.

— Що, що? — образився, сказав, що тепер тиждень по дівках ходити буде, аби здачі мені віддати.

— І, що? — уже серйозно питаю я.

— Звідки я знаю? Я в той же ранок зібрала речі, викликала таксі і поїхала додому. І сімку одразу поміняла, — Юля змахує сльози. — Я ж насправді з подругами була. Ну подумаєш, бовкнула по п’яні... Ну з ким не буває?

— І давно це було?

— Вчора зрання.

— А він навіть не подзвонив... Уявляєш?!! — обурюється тітка.

Мені реально шкода татову сестру, але в її словах дещо не сходиться.

— Юль, а куди він мав дзвонити, якщо ти сімку поміняла?