Глава 9

АЇДА.

Зупиняюся у дворі й, знявши шолом, розумію, що з однієї халепи я втрапила в іншу, бо у дворі стоїть авто сестри. Не хочу її бачити, але, схоже, зустріч неминуча.

Загнавши мотоцикл у гараж, довго міркую, як вчинити правильно.

За кілька хвилин вирішую заховати пакунки у своїй машині. Не маю ніякого бажання йти з ними в дім. Зайвих запитань, вимушеного показу, а може й критики — точно не уникнути.

Тому в будинок заходжу з порожніми руками. Першим мене помічає тато. І, усміхнувшись, з розпростертими обіймами йде до мене.

— Ось іще одна моя красуня, — він обіймає мене і на вушко шепоче: — Що з личком, люба?

— Все добре, тату. Просто трохи втомилася.

— Моя ж ти хороша! — цілує мене у скроню тато.

— Може, вже досить шепотітися? Ви не одні... — гримає на нас мама.

Тато видихає і, відпустивши мене з обіймів, оглядається на неї.

— Каріно, не бурчи. Не варто робити різницю між дітьми. Я люблю їх однаково, а ти — ні. І без образ, так бути не повинно.

— Звісно, — фиркає мама. — Але хто яку заслуговує мою любов — таку й отримує.

Я почуваюся шкідливим котом у своїй сім’ї. Зиркаю на тата, стараючись втримати вологу.

— Тату, я піду до себе...

— А вечеряти? — схвильовано питає він.

— Я не голодна, — цілую батька в щоку й, оминувши його, вітаюся з усіма. — Доброго вечора! І, на добраніч!

— Аїдо, невже ти не приєднаєшся до нас? Ми ж так давно не бачилися, — кличе мене Адріана.

Оглядаюся і, видихнувши винувато, кидаю:

— Вибач, сістер. Завтра побачимось. Сьогодні щось почуваюся не дуже.

Розвернувшись, йду нагору. Не хочу перебувати в цій компанії та ловити на собі невдоволені погляди мами. Хай краще насолоджуються спокійною атмосферою без мене. Не псуватиму їм вечір.

Зачинившись у своїй кімнаті, я розплакалася. Неприязнь мами таки болить мені, ще й Арсен дістав своїм переслідуванням. Прийнявши душ та одягнувши піжаму, вирішую пошукати цікаві ідеї для тату. Спати все одно не хочеться, тож вирішую провести час із користю.

Та на самоті довго не довелося бути, бо до мене прийшов тато. Він, присівши поруч на ліжко, важко зітхає та просить:

— Аїдо, дівчинко моя, не сердься на матір. Вона любить тебе і хоче, аби ти цікавилася модою, усіма цими модними трендами, фішками... Коротше. А я ж розумію, що тобі це не цікаво...

— Тільки мама цього збагнути не хоче, — обурююся я. — Я ж не зовсім пацанка. Мені подобаються красиві сукні, макіяжі й усілякі жіночі штучки, але ж не до фанатизму. Мама з Андріаною зробили з цього культ. Дві шафи взуття, яке, по суті, нікуди не носить. Те саме з одягом. Ну навіщо стільки непотрібних речей? Інша мова, коли це практичний, зручний одяг, — важко зітхаю. — Тату, я не можу зрозуміти одну просту річ: навіщо мамі стільки речей, якщо вона ніде не працює? Я зараз не засуджую, а просто не розумію...

Відверто дивлюся на батька й щиро сподіваюся, що він має на моє запитання логічне пояснення.

 перед подругами чим вона хизуватися буде? — з іронією кидає тато.

На це лише закочую очима і ледь не пошепки обурююся.

— Але ж вона транжирить на вітер купу грошей. Вже давно могла свою справу відкрити та солідно розкрутити її.

— Могла, — погоджується тато. — Але навіщо? — Він посміхається та, обійнявши мене, додає: — Я пишаюся тобою, моя дівчинко. І дуже люблю. Тому прошу — не зважай на маму, вона побурчить, а потім все зрозуміє, — тато цілує мене у скроню й просить: — Дівчинко моя, покажи сукню, яку купила на завтра.

Я лиш посміхаюсь, і не погоджуючись, киваю головою.

— Тату, без образ. Хай це буде моїм сюрпризом. Завтра заціниш, — заглядаю в очі тата та додаю: — Ти ні про що не хвилюйся. Тобі обов’язково сподобається мій вибір.

Тато теж посміхається, а тоді, посерйознішавши, пильно заглядає мені в очі.

— Аїдо, донечко, я маю до тебе дуже серйозну пропозицію, але перш ніж погодитися на неї, ти маєш добре подумати.

Серйозність тата та його пропозиція бентежать мене, тому несміливо кидаю:

— Я слухаю.

— Дівчинко моя, я довго думав, вагався, але я дуже цього хочу.

— Чого, тату? — не можу збагнути, про що це батько.

— Я хочу, аби ти допомагала мені у компанії. А точніше — аби була моїм особистим помічником. Ти згодна?

Я надто пильно дивлюся на тата, але мене зараз цікавить лише одне-єдине питання, і я не можу втриматися, аби не поставити його.

— А, що скаже мама?

— Ми з мамою уже говорили про це. Я пропонував цю вакансію їй, бо справді хотів, аби вона була поруч, — тато зітхає та з нотками розчарування додає: — Адріані я таке навіть пропонувати не хочу. Тому ти повинна добре подумати. За цей рік ти, попри свою юність та характер холерика, довела всім, що серйозна, пунктуальна, відповідальна. І я справді був би щасливим, якби ти погодилася.

Я кілька секунд мізкую, а тоді серйозно заявляю:

— Я згодна. Я вже замислювалася над іще одним напрямком бізнесу, але поки ще не визначилася...

— А як же твої салони? — напружено цікавиться тато.

— З салонами все легко, вони розкручені і в них все стабільно. У мене залишається багато вільного часу, який я не хочу витрачати попусту.

Тато посміхається і ще раз перепитує:

— То, що? Ти згодна?

— Згодна. Але якщо у мене щось не виходитиме — ти ж допоможеш? — з надією питаю.

— Обов’язково! — вдоволено погоджується тато та цікавиться: — То коли я можу чекати тебе в офісі?

— Давай у середу. Я все владнаю за ці два дні з салонами, аби потім не було накладок.

— Домовилися! — погоджується тато, й поцілувавши мене у скроню, підіймається. — На добраніч, моя люба! Я дуже тебе люблю.

— І я тебе люблю! — вдоволено посміхаюся.

Я щаслива. Адже знаю, що татова любов щира. Мені з ним пощастило.

Через кілька хвилин залишаюся наодинці. І, вже відклавши ноутбук, лягаю у ліжко. Але сон не бере — мої думки повертаються до того моменту на пішохідному переході. А вірніше — до того нереального чоловіка, в якого я нахабно вкрала букет.