Глава 8

АЇДА.

Входжу з подругами в торговельний центр, і ми зупиняємося в посередині внизу. Довго сперечаємося, і все ж вирішуємо: спершу обрати мені сукню, бо білизна, туфлі та всі решта дрібниці не такі важливі.

Вирішено — зроблено. Але я забула попередити дівчат про свою обіцянку татові, і вони тягнуть самі відверті та елегантні сукні на примірку. Ці сукні без сумніву сіли б на мою фігуру ідеально, але це не те, що мені потрібно.

Збираю подруг ще раз і на телефоні показую, що мені потрібно. Дівчата в один голос укають: мовляв, оце забаганка.

— Аїдо, що з тобою? Навіщо тобі усі ці банти, рюші ще й рожевий чи бузковий колір? Ти ж не любиш його... — дивиться на мене з обуренням Марго.

— Але ж Аїді личить рожевий, — з дитячою настирливістю зауважує Аня.

— Личить, то личить, але де ми знайдемо хоча б сходжу модель? У нас часу години три-чотири максимум, — теж бурчить Кіра.

Я вже стою розчарована. Мабуть, даремно просила подруг про допомогу. Потрібно було самій шукати.

— Дівчата, досить! Краще давайте шукати, ніж стояти та скиглити, — бере у свої руки ситуацію Ліка. — Пропоную розділитися на дві групи. Одна шукає сукню тут, інша їде далі. А ще потрібно погуглити та промоніторити, де продають такі фасони. Це реально зекономить наш час.

Мені ідея Ліки до душі. Тому об’єднуюся з нею. Ми вирішуємо їхати в інші ТЦ, а Аня, Кіра та Марго залишаються в цьому. Домовилися зв’язуватися телефоном, якщо щось знайдемо, фотографувати та скидати фото в повідомленнях.

Ми витратили чотири з лишком години, але нам вдалося знайти сукню, схожу на ту, що я мала на фото. Колір неймовірно ніжний. Фасон бомбезний. Ми підібрали до сукні все необхідне і щасливі відправилися вечеряти в наше улюблене кафе.

Я буквально свічуся від щастя, адже я дотримаюся своєї обіцянки, даної татові, і втру носа мамі. Можливо, я не права. Але мене ображає те, що вона робить різницю між мною та сестрою. Мама Адріану реально любить більше і робить для неї дуже багато. Мені ж потрібна лише мамина любов, але маємо те, що маємо.

Змушена покинути свої роздуми, бо дівчата замовляють вечерю, спонсором якої сьогодні є я.

Саме замовили страви, як Кіра, відкинувшись на спинку крісла, пильно дивиться на мене.

— Мала, якщо ти завтра не знайдеш собі якогось нормального хлопа в цих рюшах, то гріш тобі ціна.

Я квадратними очима дивлюсь на подругу та нагадую:

— Кіро, це буде ділова вечірка. А я просто пообіцяла татові бути на ній, та обіцяла бути няшкою. От і все. Зрештою, не думаю, що на діловій вечірці можна когось склеїти, — зітхаю та невесело додаю. — Зрештою, я маю бути пай-дівчинкою, адже на вечірці буде сама принцеса Андріана — мамина гордість.

Дівчата стогнуть, бо ж знають мою сестру. Вона у нас відомий блогер, з етикету, світських раутів та інтеліґенції.

— Аїдо, а ти просто будь собою! — фиркає Ліка.

— А я й буду. Я ж не акторка. І страшенно не люблю вдавати зі себе ту, якою не є.

— Правильно! — ледь не в один голос підтримують подруги.

— А як там букет? Може пора ще один стирити? — підморгує мені Марго.

— Букет ще стоїть...

— Стоїть, то добре, — перебиває мене вульгарним підколом Кіра. — Але ще один до пари не завадить.

Подруги регочуть, і я посміхаюся, та впевнено заявляю:

— Все, досить. З крадіжками я зав’язала. Добре, що мама не дізналася. Вона і так зі мною не розмовляє, а так би ще й моралі кожного дня читала.

Дівчата співчувають та просять не зважати. Вона ж мама, то ж перегнівається, та й все буде добре. Посміхаюся на їхні слова. В душі хочеться, щоб так і було, але я дуже сумніваюся, що так буде. Мама затаїла на мене образу за мотоцикл, за тату-салони і за те, що я не така, як моя старша сестра. Я позорисько сім’ї, на відміну від Адріани.

Можливо, я справді сама винна, але змінюватися мені заради чиїхось бажань не хочеться.

Я нервово кліпаю, коли краєм ока помічаю Арсена, який наближається до нас з букетом яскраво-червоних троянд. Тремор миттєво проймає тіло. Мені хочеться просто втекти, аби не бачити цього пихатого блондина. Я ніколи не вибачу йому того, що він зробив. Зрештою, він мені не подобається. Вдаю, наче не бачу його.

Арсен же, підійшовши до нас, вітається. Я мовчу, та на привітання відповідають дівчата.

— Аїдо, це тобі!

Він кладе переді мною букет, а я, опустивши голову, з хвилину сиджу. Обмірковую, як правильно вчинити, аби відшити цього красеня, не образити подруг та не привертати до себе зайвої уваги.

Єдиним правильним рішенням буде просто піти звідси.

Різко підіймаюся й зиркаю на дівчат, винувато кинувши:

— Дівчата, дякую за все! Але вибачте, мені пора. Я оплачу замовлення. До зустрічі в неділю!

— Аїдо... — спантеличено кличе мене Кіра.

Я забираю пакети з покупками та, побажавши дівчатам гарного вечора, йду до барної стійки.

— Аїдо? — кличе мене позаду Арсен, та я йду, наче не чую.

Оплативши наше замовлення, прошу бармена записати на мій рахунок те, що іще дозамовлять дівчата. Розвертаюся і змушена зупинитися, бо дорогу мені перегороджує Арсен. Відверто дивиться на мене, й суворо заявляє:

— Нам потрібно поговорити.

— Говорили вже...

— Недоговорили, — озлоблено цідить крізь зуби блондин.

— Договорили! — шиплю та намагаюся оминути кремезного атлета, але він не пускає.

— Аїдо Марківно, може допомога потрібна? — кличе мене бармен. Старший добродушний чоловік.

Оглядаюся на нього і погоджуюся:

— Так, будь ласка!

Буквально через хвилину до мене підходять двоє здоровенних охоронців, і на прохання бармена супроводжують мене до мотоцикла. Арсен же змушений відступити. Хоча, зрушивши з місця, я бачила, як він сів у машину і всю дорогу їхав за мною до самісінького дому. Але на щастя ворота були прочиненими, і я прошмигнула у двір, залишивши нахабного залицяльника з носом.