Глава 7

АЇДА

Сьогодні вже п’ятниця. Я домовилася з подругами, що ми зустрінемось по обіді й поїдемо обирати мені сукню та аксесуари. Я вже знаю, який стиль сукні бажаю, а ще хочу довести мамі, що я не затята пацанка. Я доведу їй, що можу бути різною — залежно від потреб.

Мене гнітить те, що мама на образилася й уже кілька днів ігнорує мене та не спілкується.

А сьогодні зранку взагалі проігнорувала моє прохання про допомогу. Я хотіла в неї поради — якого кольору сукню краще обрати. Але мама вдала, наче не чує мене. Тому я просто мовчки пішла. І хоч сьогодні ранок прохолодний, я — на зло їй — поїхала на мотоциклі.

Я розумію, що не така, як їй хочеться, але я не можу бути іншою. Мені не подобається бути «няшною» принцесою, аби навколо мене всі бігали та здмухували пил. Мені цікаво самій зробити те чи інше. Спробувати щось нове. Навіть покрутити той карбюратор — і байдуже, що потім мої парфуми губляться за різким запахом бензину.

Але я живу своє життя так, як хочу, а не за чиїмись стандартами чи шаблонами. Я хочу жити так, як мені подобається — і байдуже, що це суперечить модним трендам.

Мені подобається гасати навипередки з вітром. Подобається насолоджуватись кожною хвилиною життя, а не постійно зважати на «не можна», «непристойно» та «що подумають про мене люди». Та хай думають, що хочуть. Мислення розвиває людей, то хіба це проблема?

Приїхавши на стоянку навпроти свого тату-салону, паркуюся на звичному місці. І, знявши екіпіровку, проходжу повз квіткову крамницю. Ну не можу втримати посмішку, а за мить чую, як тьотя Лариса кричить мені у спину:

— Хуліганко, доброго ранку!

Не витримавши, сміюся й оглядаюся на продавчиню з квіткової крамниці.

— Доброго ранку, тьотю Ларисо!

Жінка стоїть на порозі з горнятком кави та, примруживши одне око, кидає:

— Мала, квіти більше у мужиків не відбирай!

Я, закривши обличчя рукою, сміюся, бо на нас великими очима дивляться перехожі. А тітка Лариса тим часом додає:

— А зрештою, можеш... Я матиму виручку!

Тепер сміємося вдвох.

— Я більше не буду, — обіцяю й додаю: — Гарного вам дня! Та хороших продажів!

— Дякую, мала! І тобі також! — кричить мені навздогін жінка, бо я рушаю з натовпом на інший бік — до свого найулюбленішого з п’яти тату-салонів.

Сьогодні до обіду маю встигнути все зробити, бо потім буде не до роботи.

Опинившись у своєму кабінеті, я з кавою сідаю в крісло та загрузаю у спогади того фатального дня. Моє серце пришвидшено б’ється від цих спогадів. Ще не минуло й дня, аби я не думала про цього чоловіка.

Цікаво, хто він? Як його звати? А чи одружений? Чи, може, у стосунках?.. Такий точно у стосунках — по-іншому просто бути не може.

Майже годину я тонула у спогадах та роздумах, смакувала каву й зловила себе на думці, що хочу знову бачити цього чоловіка. Я скучила за ним. І несамовито хочу бачити його знову. Просто бачити. Мовчки заглянути у ті нереально красиві очі й потонути в них. П’яніти від присутності цього красеня, забувши про все на світі. Як тоді — під час нашої першої зустрічі.

Я бачила цього чоловіка всього кілька хвилин, але цього часу вистачило, аби моє серце рвалося за ним. Я ж засинаю з думками про нього та прокидаюся з ними. А ще — кожного дня мрію, що побачу його. Бодай крадькома. Ну хоча б випадково.

Я ж після нашої зустрічі живу, по суті, лише емоціями та мріями про нову зустріч. І найгірше — що розповісти про це не можу нікому. Подруги точно не зрозуміють. Навпаки — вважатимуть божевільною.

Допивши каву, таки беруся до роботи. За мене ж її ніхто не зробить. А не дай Боже, буде прокол — то мама буде зловтішатися й дорікати цим татові. Не хочу, аби батьки сварилися через мене.