Глава 5

ВІЛЕН.

Після переговорів з Марком Камінським та його дружиною я приємно вражений. Це була наша перша зустріч, і вона дала досить позитивні та чудові результати. Я справді не очікував такого позитивного фіналу наших перемовин. Тільки шкода, що Маріанни поруч не було. Мені не подобається, що вона останнім часом надто зайнята. Зрештою, настільки, що зовсім немає часу для мене. Я все розумію: підготовка до весілля, та й репетиції моєї нареченої надто виснажують її. Але справа в тім, що ми останнім часом надто віддалилися одне від одного. Немає того тепла, яке було ще кілька місяців тому.

Маріанна постійно чимось невдоволена та замислена, і як тільки потрібно, аби вона поїхала зі мною, у неї завжди немає часу, або вже є плани. Якщо бути чесним, мені набридло бути одному. Хочеться, щоб усе було як у людей, і моя кохана жінка підтримувала мене, а не пропадала цілими днями до пізньої ночі на своїх репетиціях. Я все розумію: захоплення, покликання, але ще є реальне життя.

Повернувшись додому, я входжу у вітальню. Мене зустрічає управитель. Питаю його, де Маріанна, і отримую стандартну відповідь останнім часом: — ще не було.

Хмикаю й, відпустивши управителя, сідаю на диван. Я навіть не зрозумів, як загруз у спогадах сьогоднішнього трафунку на пішохідному переході. Перед очима досі стоїть образ цієї білявої дівчини. Вона прекрасна — мила хуліганка. Мене вразила її дитяча наївність, коли вона простягнула мені букет. Ми не сказали жодного слова один одному, але скільки відчуттів та вражень було між нами. Вона неймовірна. Крихітна на спортивному байку. Це дівча захопило мене собою. Якщо чесно, про неї я думав цілу зустріч із Камінським. Адже в цій дівчині стільки живої енергії, харизми, що це не може не захоплювати.

Видихаю. Я б не мав захоплюватися. Я ж заручений. Зрештою, весілля не за горами.

При своїх роздумах у моїй уяві знову постають ті великі красиві очі кольору літнього неба. Відчуваю, як серце тріпоче при думках про цю білявку. Не можу позбутися цієї насолоди — тонути у цих кількахвилинних спогадах. Прокручую їх у голові знову і знову, щоразу пригадуючи нові дрібні деталі.

Здригаюся, коли гримають вхідні двері. Кліпаю й піднімаюся, адже до мене наближається цокіт підборів.

— О, ти вже вдома... — холодно кидає Маріанна. — Сподіваюся, ти вже повечеряв?

Я примружуюсь і пильно дивлюся на свою наречену. Туш під очима злегка розмазана. Схоже, вона плакала. Мене це напружує. Нервово ковтнувши на її слова, стривожено відповідаю:

— Я на тебе чекав.

— Я не голодна, — холодно кидає вона і, розвернувшись, йде до сходів.

Така поведінка моєї нареченої мене виводить зі себе. Ні обіймів, ні поцілунків. Таке враження, що ми сусіди, бо навіть у людей, що живуть десятки років сімейним життям, тепліші стосунки, ніж у нас.

— Маріанно, зачекай! — холодно наказую, оглядаючись за нею.

Вродлива брюнетка зупиняється біля самісіньких сходів і невдоволено оглядається. Підходжу ближче й, примружившись, цікавлюся:

— Маріанно, що відбувається? Що з тобою трапилося? На тобі ж лиця немає...? Чому ти плакала?

— В мене все добре, — наголошуючи на кожному слові, відмахується красуня. — Я просто втомилася і хочу відпочити. Ти ж знаєш, що я готуюся до туру країною, а це чимало праці. Без цього ніяк.

Я важко зітхаю, пильно дивлячись на свою наречену.

Хоч би фрази змінювала, адже постійно одне й те саме. Ніякого креативу.

Мені набридло. Я не збираюся це терпіти.

— Доки це триватиме? — суворо цікавлюся, не зводячи погляду з дівчини навпроти.

— Що триватиме, Вілене? — зривається Маріанна. — Чи може ти вирішив поскандалити проти ночі?

Я хмикаю. Хороша тактика — кращий захист — це напад.

— Маріанно, мені скандал не потрібен. Я не ходитиму довкола, а скажу, як є: — мені потрібні: твоя ніжність, любов, увага. А ти з дня в день приходиш ледь жива. Я не хочу так. Мене це не влаштовує...

— Вілене, годі! Давай поговоримо про це завтра...

Відмахується моя наречена, але я перебиваю кохану й суворо заперечую її пропозицію.

— Завтра може бути пізно.

— Що ти маєш на увазі? — спантеличено кліпає брюнетка.

— Те й маю, Маріанно. — холодно запевняю й серйозно додаю. — Мені жінка потрібна жива, реальна, а не її незрозуміла наявність.

— Вілене, ти таки хочеш скандалу?

Я набираю повні легені повітря. Нерви здають. Майже кожна наша розмова відбувається саме так. Маріанна постійно втікає від спілкування, накидаючись на мене зі звинуваченнями.

— Я вже нічого не хочу, Маріанно, але є дещо, що ти повинна знати. У мене в суботу ділова партнерська вечірка, і ти зобов’язана бути на ній...

— У мене не вийде, — спантеличено повідомляє моя наречена. — У мене виступ на стадіоні перед футбольним матчем...

Я з іронією хмикаю й щиро посміхаюся, дивлячись на Маріанну.

Чомусь я не здивований. На іншу відповідь справді не чекав. Хоча сподівався на диво. Пильно з хвилину дивлюсь у великі карі очі нареченої і, вдаючи байдужість, кидаю:

— Що ж, люба, не вийде — то не вийде. Я знайду, ким тебе замінити.

Розвернувшись, йду в напрямку свого кабінету. На душі пустка, а в горлі утворився згусток.

— Вілене, ти нормальний? Що ти несеш?

Репетує позаду мене Маріанна, але я йду, наче не чую її.

— Тільки спробуй! От тільки спробуй знайти собі якусь дівулю! То можеш забути, що я взагалі існую!

— А я вже й забув, — фиркаю через плече й гримаю дверима кабінету.

Гіркота обпікає душу. Прихиляюся до дверей і вперше ловлю себе на думці:

А чи потрібне нам це весілля? Чи потрібна мені така дружина, як Маріанна? Я хочу кохати та бути коханим, а не залишатися постійно один. І це зараз не істерика — це здорова логіка та нормальні бажання.

Скільки це триватиме? Сподіваюся Маріанна розуміє, що так продовжуватися не може. Її кар’єра та репетиції віддаляють нас одне від одного.