Глава 4

АЇДА.

Посиденьки з подругами затягнулися, і додому я повернулася близько двадцять другої.

Увійшовши у вітальню, помічаю на журнальному столику розкішний букет, схожий на мій. Коли підходжу ближче, дивуюся — букет із тієї ж крамниці. На ньому такий самий логотип на овальній бордовій емблемі. Здивовано хмикаю.

— О, ти нарешті повернулася, — здригаюся від маминого голосу, який залунав несподівано.

Оглядаюся на маму, невеличкий рюкзачок злітає з мого плеча, а я притискаю до себе букет, що тримаю в руках.

— Аїдо, може, вже досить гасати на цьому байку?! Ти ж дівчина... — з докором кидає мама, зупинившись за крок. — Ми ж на повноліття подарували тобі машину. Ти могла б їздити, як усі дівчата, а ти мов хлопчисько… Та на тебе жоден нормальний хлопець не гляне. Хіба що такий дивакуватий, як ти. І то ще питання, бо кому потрібна дівчина, від якої за кілометр несе бензином та мастилами...

Я закочую очима. Мені набридли ці нотації. Мама повторює одне й те саме, щойно бачить мене на мотоциклі.

— Мам, мені так подобається, — невдоволено відмахуюсь від необґрунтованої критики.

— Їй так подобається! — зривається на крик мама, перекривляючи мене. — А мені не подобається! Мої подруги розповідають, який одяг обирають їхні доньки, чим захоплюються... А мені соромно. І, що я маю розповідати? Що ти шариш у карбюраторах та ЦПГ? То батько, може, цим і пишається, а я...

— Ей, красуні, що тут за кіпіш?

Чую позаду голос тата. Оглянувшись, кидаюся до нього. Зажмурюю очі, опинившись у міцних татових обіймах, і не можу стримати сліз. Мама майже кожного разу чіпляється до мене через мотоцикл. А в літні погожі дні ми ледь не щодня сваримося. Як же пощастило Адріані, що вона вийшла заміж і живе окремо. Вона — мамина гордість. Модниця, розумниця, принцеса. А я — зі збитими пальцями, поламаним манікюром і запахом бензину у волоссі.

— Марку, припини її жаліти та потакати, — суворо наказує мама. — Їй уже дев’ятнадцять, пора за розум братися, а в неї вітер у голові! Мотоцикли та тату-салони! Дивно, що вона ще не вся розмальована...

— Каріно, припини! — гримить тато, не відпускаючи мене. — Її тату-салон приносить їй чималий заробіток. Ми можемо пишатися нашою донькою. Бо, на відміну від Адріани, вона вже стоїть на ногах сама, не чекає, коли ми їй щось підкинемо. І це — за рік роботи!

— Марку, не чіпай Адріану! Вона жіночна, тендітна, зрештою — вона жінка! І не зобов’язана заробляти гроші...

— Звісно! — шипить тато. — Навіщо їй працювати, якщо вона поплаче мамі — і має все, що хоче.

— Марку...! — роздратовано зривається мама.

Я нервово ковтаю, звільняюся з татових обіймів і, витерши сльози, звертаюся до батьків:

— Мамо, тату, не потрібно через мене сваритися. — Переводжу погляд на матір. — Мамо, я така, яка є, і іншою не стану. Не потрібно мене порівнювати з іншими. Я білоручкою не буду. — Поглядаю на тата з вдячністю. — Тату, дякую, що віриш у мене і підтримуєш. Це дуже важливо. Але прошу, не сваріться через мене...

Розвертаюсь і йду на другий поверх.

— Ні, ну це вже в ніякі ворота... — фиркає мама. — Ти такий мудрий, Марку, то тепер сам і розмовляй з нею! Моїх нервів не вистачить на цю ненормальну!

На сходах зупиняюся, чуючи, як цокають підбори, що віддаляються. Не хочу, аби батьки через мене сварилися. Напевно, пора замислитися про переїзд. Не хочу дратувати маму своєю присутністю та розхитувати свою нервову систему.

Кліпаю, дивлячись на батька.

— Щось трапилося? — напружено питаю.

Тато важко зітхає, й підходить ближче.

— Все добре, донечко. Але в суботу у нас ділова вечірка. Я хочу, щоб ти була на ній. Я підписую ще одну вигідну угоду, і мені конче потрібна твоя підтримка.

Опускаюся вниз й зупинившись навпроти тата, винувато заглядаю йому в очі.

— О котрій початок?

— О шістнадцятій.

— Я буду, тату, — впевнено обіцяю. — І не хвилюйся, я буду дівчинкою-дівчинкою, а не пацанкою.

Тато посміхається і, пригорнувши мене, питає:

— Такою, як на випускному?

— Іще кращою, — запевняю і через мить винувато прошу: — Тату, пробач, що через мене ви з мамою посварилися. Помирися з нею, будь ласка! Бо я почуватимуся винною.

— Все буде добре, моя дівчинко! — лагідно каже тато.

Я важко зітхаю. Знаю, тепер він кілька днів вибачатиметься перед мамою. Бо мав її підтримати, а став на мій бік. Напевно, так і має бути — батьки повинні бути єдині у своїх поглядах, але я вже доросла.

Побажавши татові спокійної ночі, піднімаюся до себе. Присівши на ліжко, тамую сльози, пригортаючи до себе букет. Трохи заспокоївшись, набираю Лілю — покоївку, і прошу принести вазу з водою.

Поставивши квіти у вазу, відпускаю Лілю й, упавши у м’яке крісло, поринаю у спогади сьогоднішнього курйозного моменту на пішохідному переході. Добре, що мама про це не знає, бо інакше, дісталося б і мені, і татові.

Мимоволі усміхаюся. Мою уяву займає синьоокий брюнет. Серце б’ється частіше, а думки про нього викликають трепет у тілі. Я розумію, що занадто захопилася цим чоловіком, але заборонити собі думати про нього — не можу.