Глава 2

АЇДА

Зупиняюся біля улюбленої кафешки, знімаю шолом і не можу стримати посмішку. Сама собі не вірю.

Я вкрала букет.

Ох, а скільки адреналіну було?!! Я гадала, що цей чоловік мене приб’є за мою нахабність. Це мій перший у житті злочин.

Напевно, вірусні відео в соцмережах на мене так погано вплинули. Хоча я не шкодую. Підіймаю розкішний букет із бака мотоцикла й зариваюся носом у ароматні бутони троянд. Мені дістався просто шикарний букет із білих та рожевих троянд. Не можу намилуватися ними.

Хоча мені сподобався не лише букет, а ще й надто відвертий погляд цього впевненого в собі та підкачаного чоловіка. Його темно-сині очі буквально пронизували мене. Від цього погляду тілом розлився холод посеред спеки. Серце билося, мов навіжене. Тепер не розумію — від страху чи, може, від хвилювання.

Мене таки неабияк захопили ці сині очі — вони дуже красиві, а в поєднанні з мужніми рисами це взагалі нереальна естетика. Таких красенів мені ще не доводилося зустрічати. Аполлон із плоті та крові. Старший. Впевнений у собі та надто серйозний.

Відчуваю, як із моїх спогадів у тіло повертається трепет, який довелося пережити від близької присутності цього чоловіка.

Відкидаю голову злегка назад, підставляючи обличчя під палюче сонце. Цей незнайомець дуже привабливий. Коли він заглянув мені в очі, у моєму серці щось перевернулося, і воно почало битися, мов навіжене.

— Аїдо, ти де літаєш? — вириває мене зі солодких фантазій голос Ані.

Зітхаю й зиркаю у бік подруги, яка з посмішкою наближається до мене.

— Ти чого до нас не йдеш?

— Та іду я… — зітхаю. Емоції не відпускають. Почуваюся шалено.

Нарешті встаю зі свого байка, виймаю ключі із замка й обіймаю розкішний букет обома руками.

— І звідки ж така краса? — примружує одне око руденька подруга.

— Вкрала! — випалюю, не в змозі втримати посмішку.

— Тобто вкрала? — у голосі Ані недовіра, а її сірі очі враз стають величезними. — Де ти вкрала цей букет? І чому я не чую завивання поліцейської сирени? Ти ж обманюєш… — бурчить подруга й сердито наказує: — Ану признавайся, хто подарував? Невже таки Арсен?

Я моментально серйознішаю та невдоволено фиркаю.

— Аню, я ж просила вас усіх не згадувати цього блазня при мені, — нервово кидаю і додаю: — Я ніколи не вибачу йому його підлого вчинку…

— Аїдо, він нам проходу не дає. Просить, аби ми поговорили з тобою… Каже, що кохає тебе…

— Авжеж, кохає! — розлючено перебиваю подругу. — Якби кохав, то не виставив би мене на посміховисько. Мабуть, знову з кимось посперечався. Напевно, замало я йому по писку переїхала, треба було сильніше.

— Аїдо… — з благанням дивиться на мене Аня.

— Я не хочу нічого про нього чути, — роздратовано відмахуюся, а тоді, прикипівши до подруги, прошу: — Ань, не псуй день. Він сьогодні просто чудовий!

Подруга лише важко зітхає й тихо каже:

— Як знаєш, Аїдо, але я тебе попередила.

Аби заспокоїтися, зариваюся носом у ароматні квіти, а перед очима знову постає красень, від якого я їх відібрала. Він неймовірний. Я таких красунчиків іще не зустрічала.

Спогад про цього чоловіка миттю витіснив неприємні думки про Арсена, і на душі відразу стало легко та спокійно.

Хоча… ні, не спокійно, бо моє серце тріпоче.

— Ходімо до дівчат, — кличе мене Аня, вириваючи зі солодких спогадів.

Бреду за нею, а серце виривається з грудей. Не можу пояснити своєї ейфорії, але чітко знаю: вона пов’язана з цим нереальним красенем. Напевно, він мав не дуже пристойні думки щодо мене.

Можу уявити, що тільки подумав. Я гадала, що він кричатиме, квіти забере, а він…

Ох!..

Серце мліє від цього погляду. І я ловлю себе на тому, що хочу знову опинитися поруч із цим чоловіком і, забувши про все на світі, просто дивитися в його темно-сині очі.