Глава 21. Тепло серед зимових зірок

Після бурі на терасі й перемоги над залишками ордену замок поринув у глибокий, оновлюючий спокій. Ворожу загрозу було остаточно викорінено, а спроба підірвати серце Древньої Жили обернулася лише тим, що магічні жили замку очистилися від вікових залишків темряви. Тепер повітря у Крижаному Гнізді пахнуло не озоном і гарматною сіркою, а кристальною свіжістю, талою водою та солодким ароматом гірських трав.

Надворі розпочалася справжня північна зима. Засніжені піки Горгонських гір здіймалися до самого неба, наче величні білі вартові, а за вікнами наших покоїв завивали м'які, глухі завірюхи. Але всередині замку панувало неймовірне затишя. Після пережитого напруження ми з Каеленом начебто заново відкрили одне одного, відкинувши всі політичні турботи, державні справи та посольські переговори принаймні на кілька днів.

Сьогоднішній вечір належав лише нам двом. Діти — Едріан та маленька Міра — після довгого катання на санях по схилах і битви сніжками з Даріоном солодко заснули у своїх покоях під надійним наглядом Марти.

Я сиділа на м'якому широкому килимі біля величезного каміна у наших особистих покоях. Вогонь у кам'яній топці палав теплим, живим полум'ям, відкидаючи довгі золотаві тіні на базальтові стіни й пухкі оксамитові подушки. На мені була вільна нічна сукня з м'якого білого шовку, накинута поверх легкого вовняного кардигана, а розпущене темне волосся спадало на плечі вільними хвилями.

Двері тихо відчинилися, і в кімнату зайшов Каелен.

На ньому більше не було ні важких бойових обладунків, ні парадного темного камзола з ланцюгами володаря. Він був одягнений у просту вільну сорочку з тонкого льону з розстебнутим коміром і темні штани. Його золоті очі світилися м'яким, глибоким світлом, а на обличчі грала та сама затишна посмішка, яку він зазвичай ховав від сторонніх очей.

Він підійшов ближче, опустився на коліна поруч зі мною на килим і мовчки простягнув мені невеликий керамічний кубок, наповнений гарячим пряним вином із медом, суницею та гірськими спеціями.

— Ти знову занурилася у свої думки, Берегине, — пролунав його оксамитовий, низький голос, який миттєво змусив моє серце забитися частіше.

Він обережно взяв мою вільну руку й підніс до своїх губ, залишаючи довгий, теплий поцілунок на внутрішньому боці зап'ястя — якраз там, де під шкірою пульсувало моє життя.

— Я просто думаю про те, як дивно складається наше життя, Каелен, — усміхнулася я, приймаючи кубок і зігріваючи об нього замерзлі пальці. — Колись я боялася кожного твого погляду, вважала себе бранкою замку на краю світу, а тепер... Тепер я не уявляю свого існування поза цими горами, поза цим вогнем.

Каелен пересів ближче, обіймаючи мене за плечі та притягуючи до своїх грудей. Я влаштувалася зручніше, спираючись спиною на його міцні, гарячі плечі й повільно потягуючи пряний напій. Від нього віяло неповторним теплом, змішаним із запахом морозного повітря та гірського кедра.

— Ти ніколи не була бранкою, Аеліно, — прошепотів він, зариваючись пальцями в моє темне волосся і м'яко перебираючи його пасма. — Ти була моєю музою, моєю долею і моїм порятунком від самого першого дня. Коли ти стояла перед вівтарем у тому палаючому соборі — бліда, налякана, але з такою гордістю в очах, — мій внутрішній дракон одразу зробив свій вибір. Я знав, що або ти станеш моєю володаркою, або мій світ згорить до тла.

— Ти був таким нестерпним і холодним у перші тижні, — засміялася я, відставляючи кубок на низький столик. — Я думала, що ти просто заморожений шматок криги з королівськими амбіціями.

— Я просто не знав, як поводитися з дівчиною, яка розбила мої залізні правила одним помахом блакитної іскри, — відповів він, розвертаючи мене обличчям до себе й обіймаючи обома руками за стан.

Його погляд став неймовірно серйозним і водночас ніжним. Він провів великим пальцем по моїй щоці, змушуючи мене завмерти від солодкого трепету, що розливався по всьому тілу.

— Знаєш, Аеліно... — тихо сказав він, дивлячись мені просто в очі. — Усі ці роки ми боролися. Ми захищали замок від зрадників, зупиняли Древню Жилу, воювали з орденами й рятували наших дітей. Ми будували цей світ поверх руїн. Але сьогодні, коли все затихло, я раптом зрозумів: я так і не влаштував для тебе справжнього весілля. Того дня у соборі були лише кров, переляк і дим. Ти заслуговуєш на те, щоб весь світ знав, хто ти насправді.

Я затамувала подих. Серце кольнуло від солодкого болю й несподіваного щастя.

— Каелен... про що ти говориш? Ми вже одружені десяток років, у нас двоє дітей...

— Одружені за законами крові та виживання, — заперечив він, а його золоті очі заіскрилися хитрою й водночас дуже лагідною іскоркою. — А я хочу справжнього свята. Для тебе. Без загрози нападів, без зрадників і без війни. Тільки ти, я, наші діти й гори, які благословляють наш союз знову.

Він заліз у кишеню своєї сорочки і витягнув невелику, витончену оксамитову коробочку. Коли він повільно відкрив її перед моїми очима, у мене перехопило подих.

Усередині лежав новий перстень. Це був справжній витвір ювелірного мистецтва гірських майстрів: тонка смужка білого магічного золота, переплетена з темним драконячим металом, що утворювали форму двох крил, які обіймали великий, чистий сапфір. Камінь усередині персня м'яко пульсував власним живим блакитним світлом, яке дивовижним чином гармоніювало зі Сльозою Джерела на моїй шиї.

— Це... неймовірно, — прошепотіла я, ледь торкаючись пальцями холодного золота й сяючого каменю.

— Я замовляв його у кращих майстрів Півночі ще під час походу на Клятий Перевал, — зізнався Каелен, обережно знімаючи з мого пальця старий батьків перстень (який я тут же дбайливо поклала поруч) і одягаючи новий. Перстень сів ідеально, ніби влитий. Сапфір одразу відгукнувся на мою магію, спалахуючи теплим, затишним сяйвом. — Цей перстень символізує те, що тепер ми пов'язані не просто клятвою чи обов'язком. Ми пов'язані власним вибором. Щороку у день нашого справжнього свята ми відновлюватимемо цю обітницю.