Глава 19. Битва на Клятому Перевалі

Клятий Перевал виправдовував свою похмуру назву ще задовго до того, як ми підійшли до його межі. Це була вузька, продута всіма вітрами гірська сідловина, затиснута між двома велетенськими чорними скелями, де небо завжди здавалося важким, свинцевим і просякнутим передгрозовим озоном. Звідси починався крутий спуск до Коронних Земель, але сьогодні повітря тут пахло аж ніяк не весною чи мандрами — воно смерділо старою кров'ю, сіркою та мерзенним, тривожним димом заборонених артефактів.

Наш авангард зупинився на високому кам'яному уступі за милю від ворожих позицій.

За моєю спиною гуркотіло стрій усього війська Крижаного Гнізда: тисячі добірних воїнів-драконідів у важких темно-синіх обладунках, загони гірських стрільців та союзники із Західних Круч. А над нашими головами, розриваючи важкі хмари масивними крилами, кружляла ціла ескадрилья бойових драконів під орудою Даріона.

Я сиділа на спині велетенського чорного дракона разом із Каеленом. Мій чоловік був у повному бойовому спорядженні: його лускаті пластини на плечах і грудях потріскували від випромінюваного золотого вогню, а в руках він тримав свій дворучний меч, що випромінював яскраве, нестерпне для очей сяйво.

На моїй шиї палала Сльоза Джерела, а срібний перстень батька на пальці відбивав холодні сині спалахи. Всередині мого тіла кипіла нестримна, вибухова магія Берегині, готова розірвати на попіл кожного, хто посміє загрожувати нашому дому та нашим дітям.

— Вони чекають на нас, — тихо мовив Каелен, вдивляючись у протилежний бік перевалу. Його золоті зіниці звузилися до тонких голок. — І вони вже розгорнули Дзеркало Безодні.

Я перевела погляд туди, куди вказував його меч.

У центрі ворожого табору, оточеного ланцюгом залишків Забороненого Ордену та найманців південних баронів, здіймалася величезна конструкція з чорного заліза. На ній висіло колосальне, напівкругле дзеркало, поверхня якого не відбивала ні світла, ні скель. Вона була чорною, як сама безодня, і поглинала навколишнє світло, створюючи навколо себе моторошну, викривлену воронку простору.

Від цього артефакту хвилями розходився пульсуючий енергетичний гул. Земля під нашими ногами здригалася — Дзеркало намагалося витягнути силу з найглибших жил Горгонських гір, намагаючись спровокованим вибухом знищити все живе.

— Якщо вони завершать резонанс, жила під нами здетонує, — продихала я, міцніше стискаючи магічні руків'я. — Ми маємо розбити цю скляну мерзенність раніше, ніж вони випустять першу хвилю.

— Вони не випустять, — сталевим, невідворотним голосом відповів Каелен. Він підняв меч угору й видав страшний, гучний первісний рев, який миттєво підхопили сотні драконів за нашими спинами. — За мною! Знищити ворога!

У наступну секунду перевал вибухнув.

Небо розкололося від тисяч вогненних спалахів. Наші дракони рушили вперед єдиним нищівним клином, випускаючи з пащ потужні потоки первісного вогню, що перетворювали ворожі катапульти та загороджувальні стіни на кривавий попіл.

Вороги не очікували настільки стрімкої та лютої атаки. Серед їхніх лав почалася паніка. Жерці в чорних балахонах намагалися читати захисні заклинання біля Дзеркала Безодні, спрямовуючи в наш бік чорні смуги отруйної магії.

— Я прикрию! — закричала я, викидаючи вперед обидві руки.

З моїх долонь вирвалася велетенська хвиля блакитного сяйва Берегині. Вона розкрилася в повітрі у вигляді незламного купола, який прийняв на себе всі темні заряди жерців, розвіюючи їх на тисячі нешкідливих іскор.

Наш чорний дракон стрімко пірнув униз, прямо до центру ворожого табору.

Каелен стрибнув зі спини звіра на землю ще до того, як той торкнувся каменю. Його меч описав у повітрі смертельну золоту дугу, відтинаючи від залишків Ордену шлях до відступу. Воїни-найманці кидали зброю і бігли врозтіч, але гнів драконідів не залишав їм шансів на порятунок.

Я залишилася на скелястому уступі просто навпроти артефакту, захищаючи чоловіка від прямих ударів магії.

Біля самого Дзеркала лишився лише Верховний Жрець Ордену — з блідим, здивованим обличчям та палаючими від божевілля очима. Він в останній момент спробував провернути важіль активації дзеркала, спрямовуючи його чорний промінь прямо в мій бік.

— Ти не завадиш нам! — верескнув він, наповнюючи артефакт усією своєю життєвою силою.

Дзеркало спалахнуло гнітючою чорно-фіолетовою енергією, готуючись випустити руйнівну хвилю, яка могла знищити половину гірського масиву.

Але я вже не була тією переляканою дівчиною, яка ховалася в тиші маєтку чи тікало від чужих погроз. Я була Володаркою Півночі, Берегинею живого джерела та матір'ю.

Я заплющила очі й зробила глибокий вдих.

Сльоза Джерела на шиї злилася з биттям мого серця, а срібний перстень батька на пальці спалахнув неймовірним, осяйним блакитним світлом. Уся сила Горгонських гір, уся енергія Древньої Жили сконцентрувалася в моєму тілі, перетворюючись на чисту, незламну стихію світла й вогню.

— Це кінець вашому ордену, — пролунав мій голос, підсилений магічним ехом перевалу.

Я різко викинула руки вперед і розкрила долоні.

З моїх пальців вирвався не просто промінь, а цілий велетенський шторм із прозоро-блакитного полум'я й загартованого срібла. Він з неймовірною швидкістю промчав через поле бою, оминаючи наших воїнів і врізаючись прямо у чорне тіло Дзеркала Безодні.

Пролунав такий оглушливий, несамовитий вибух, ніби саме небо обвалилося на землю.

Дзеркало Безодні затріщало по швах. Його темна поверхня вкрилася тисячею глибоких тріщин, із яких виривалися сліпучі спалахи світла, доки весь артефакт не розсипався на міріади дрібних, абсолютно безпечних скляних уламків, що опадали на землю разом із легким дощем.

Верховний Жрець відлетів назад від потужної ударної хвилі й безсило впав на каміння, розчинившись у сірому попелі власних невдалих заклять.

На полі бою запанувала абсолютна, оглушлива тиша.

Ворогів більше не існувало. Залишки найманців попадали на коліна, благаючи про пощаду, яку їй негайно дарували воїни Даріона, беручи їх під варту для подальшого суду в Столиці.