Глава 18. Тінь над сонячною долиною

Минуло два роки після подій у Чорному Розколоті. Життя в Крижаному Гнізді текло виважено й спокійно, наче повноводна річка під затишним осіннім сонцем. Наш другий малюк — маленька донечка Міра, яка народилася навесні, — росла лагідною й спокійною дитиною. Вона успадкувала мої темні кучері та золотисто-лазурові очі Каелена. Щоразу, коли дівчинка сміялася, навколо її колиски закручувалися дрібні прозорі сніжинки, які відразу перетворювалися на теплі краплі роси.

Едріану виповнилося вже дев'ять років. Він став справжньою опорою для батька: щодня тренувався з Даріоном на мечах, опановував тонкощі керування магічними потоками Джерела та допомагав доглядати за молодими драконами.

Сьогоднішній ранок видався дивовижно теплим для середини осені. Сонце заливало високі тераси Східної вежі яскравим світлом, змушуючи засніжені вершини Горгонських піків сяяти, мов викуті зі срібла.

Я стояла біля крайки парапету, роздивляючись долішню долину, де вирувало мирне життя. Усе здавалося ідеальним, але останній тиждень Сльоза Джерела на моїй шиї не давала мені спокою. Вона більше не палахкотіла отруйним багряцем, як під час нападу Олварда, але її внутрішнє світло часто дрижало, мов полум'я свічки на протязі.

За моєю спиною пролунали важкі, але безшумні кроки.

Каелен підійшов ззаду, обняв мене за стан і притиснувся чолом до моєї скроні. Від його тіла віяло знайомим, глибоким теплом, яке завжди заспокоювало будь-які тривоги.

— Ти знову тривожишся, Берегине, — м'яко мовив він, заглядаючи в мої очі. — Джерело стабільне, кордони під наглядом драконів, а в Столиці навіть не помишляють про нові чвари.

— Я відчуваю відлуння, Каелен, — тихо відповіла я, накриваючи його великі долоні своїми пальцями. — Не тут, не в горах. На Півдні, біля кордонів із Коронними Землями. Щось порушує баланс магічних жил.

Не встиг Каелен відповісти, як на терасу швидким кроком піднявся Даріон. Обличчя воєводи було похмурим, а в руках він тримав шкіряний тубус із королівськими печатками Столиці.

— Володарю, Володарко, — Даріон прихилив коліно. — Щойно гірський гонець доставив термінове повідомлення від Намісника Королівства.

Каелен узяв тубус, зламав воскову печатку й швидко пробігся очима по довгих рядках пергаменту. Чим довше він читав, тим темнішим ставало його обличчя, а в його золотих очах спалахували небезпечні багряні відблиски.

— Що там? — запитала я, відчуваючи, як тривога в моїх венах спалахує з новою силою.

— Залишки Забороненого Ордену, — процідив Каелен із глибокою люттю. — Після поразки жерців у Чорному Розколоті вони не розпалися. Вони об'єдналися з південними баронами-вигнанцями й зараз збирають військо біля Клятого Перевалу. Вони ведуть із собою прадавній артефакт — Дзеркало Безодні, яке здане випивати магію цілих провінцій.

— Вони прагнуть помсти? — вигукнула я.

— Вони прагнуть знищити Джерело, — мовив Каелен, згортаючи сувій. — Якщо вони активують Дзеркало на кордоні, Древня Жила відреагує вибухом такої сили, що пів країни перетвориться на попелище.

Я подивилася на срібний перстень батька на моєму пальці. Камінь вибухнув яскравим лазуровим сяйвом, ніби підтверджуючи слова чоловіка.

— Ми не чекатимемо, поки вони підійдуть до наших мурів, — суворо мовила я, заглядаючи в палаючі очі Каелена. — Ми зустрінемо їх на Клятому Перевалі. Цього разу ми випалимо це кубло до останньої піщинки.

Каелен посміхнувся своєю хижою, але палкою посмішкою, підтягуючи мене до себе для швидкого, пристрасного поцілунку.

— Скликай війська, Даріоне! — наказав Лорд-Дракон. — Дракони вирушають у похід!