Глава 17. Дорога крізь чорний попіл

Повітря в магічному коридорі Чорного Розколоту було густим, отруйним і наскрізь просякнутим запахом мертвої магії. Ці стародавні тунелі, видовбані в нетрях Горгонських гір ще за часів Першої Війни Стихій, не бачили світла століттями. Вони служили забутими артеріями для давніх рудників, але тепер темно-зелений слиз і залишки чорних заклять жерців перетворили їх на справжнє підземне пекло.

Я бігла за Каеленом, не відчуваючи втоми. У моїх венах замість крові ніби пульсувало рідке срібло й розпечене блакитне полум'я. Сльоза Джерела на шиї палахкотіла настільки яскраво, що її світло повністю розганяло темряву навколо нас на кілька кроків вперед, а перстень мого батька на пальці ледь помітно вібрував, вказуючи найкоротший шлях крізь лабіринт підземних розломів.

Попереду нас мчав Каелен. Його людська форма вже не стримувала внутрішнього звіра: на плечах і руках проступила темна матова луска, а золоті очі з вертикальними зіницями пропалювали темряву наскрізь, вишукуючи сліди біглеців. Кожен його крок залишав на кам'яній підлозі випалені сліди, а в повітрі навколо нього розносився низький, вібраційний гуркіт, від якого осипалося дрібне каміння зі склепіння.

— Вони йдуть до Зали Первородного Вівтаря, — пролунав голос Каелена через магічний зв'язок. У його тоні більше не залишилося нічого людського — лише холодна, невідворотна рішучість хижака, чиє дитя викрали з гнізда. — Олвард хоче використати енергію найглибшої жилби, щоб зняти печатку з дитячого поля. Але він не знає, що кров нашого сина пов'язана з Джерелом замку. Якщо вони спробують випити його силу, весь розкол звалиться їм на голови.

— Ми не дамо їм навіть торкнутися Едріана, — продихала я, міцніше стискаючи в руках магічне руків'я енергетичного кинджала, який Даріон встиг передати мені перед спусканням у тунелі.

За нашими спинами важко гуркотів загін воїнів під проводом Даріона. Вони розчищали завали, які жерці намагалися обвалити слідом за собою, закриваючи нам вихід. Але магія Берегині руйнувала будь-які кам'яні пастки за лічені секунди, пробиваючи для нас дорогу крізь товщу граніту.

Тунель різко обірвався, розширюючись у величезну підземну чашу — Залу Первородного Вівтаря.

Це було моторошне, величне місце. Посередині велетенської печери виднівся стародавній вівтар з чорного базальту, вкритий шаром застарілої крові й темними рунами, що пульсували хворобливим багряним світлом. Над вівтарем у повітрі висіла темна сферична пастка, всередині якої ледь помітно ворушився маленький згорток — наш Едріан. Малюк тихо плакав, а його крихітні спалахи блакитної магії щомиті намагалися пробити чорні ланцюги.

Біля вівтаря стояли троє жерців у багряних балахонах, читаючи заборонені заклинання на розрив кровного зв'язку. А трохи осторонь, тремтячи від страху й водночас хижо посміхаючись, стояв мій дядько — лорд Олвард. У його руках поблискував той самий жертовний ніж із темного металу.

— Зупиніться! — мій голос пролунав під склепінням печери, мов удар грому, підсилений магічним резонансом Джерела.

Жерці різко замовкли. Олвард здригнувся й обернувся до нас, судомно стискаючи зброю.

— Ви... Ви все-таки знайшли дорогу! — заволав він, а на його блідому обличчі виступили краплі поту. — Але запізно! Подивіться на сферу, Лорде-Драконе й недороблена Берегиню! Ще кілька хвилин, і кров цього хлопчиська відкриє нам шлях до найглибшої сили Жили! Ви нічого не зможете зробити, не вбивши власного сина!

— Олварде, — Каелен зробив один крок уперед. Його голос звучав настільки тихо, що від нього в жилках застигала кров. — Ти продав власний дім, зрадив мій народ, а тепер підняв руку на немовля. Ти перейшов межу, за якою немає прощення ні в богів, ні в демонів.

— Мені байдуже на твоїх богів! — завив Олвард, піднімаючи ніж над головою Едріана у сфері. — Жреці, швидше! Завершуйте обряд!

— Не смій! — закричала я, викидаючи вперед обидві руки.

З моїх долонь вирвався не просто промінь, а ціла хвиля сліпучо-блакитного світла Берегині. Але перш ніж вона досягла сфери, головний жрець змахнув своїм чорним посохом, спрямовуючи перед собою темний захисний бар'єр. Хвиля вдарила в бар'єр із таким гуркотом, що печера загойдатася, а з її стелі посипалися уламки каменю.

— Тримай їх, Каелен! — вигукнула я, переходячи на пряме магічне злиття зі стихією.

Мій чоловік перетворився на розмиту темну блискавку. Незважаючи на загрозу для дитини, він знав єдиний шлях: знищити жерців так швидко, щоб вони не встигли стиснути лезо. З його рук вирвалися два леза з чистого золотого полум'я, розрізаючи повітря з неймовірною швидкістю.

Перший жрець звалився на камінь ще до того, як встиг закінчити рядок заклинання. Його балахон зайнявся яскравим вогнем, а тіло перетворилося на попіл.

Другий жрець спробував переспрямувати енергію сфери на Каелена, випустивши в його бік пучок отруйних чорних блискавок. Але я була готова. Перстень мого батька на пальці спалахнув неймовірною синевою, я перехопила розряд на себе, виставивши перед Каеленом щільний магічний щит, який розвіяв темряву на друзки.

— Твоя черга, Олвард! — закричав Даріон, який разом із воїнами увірвався до печери, відтинаючи шляхи відступу решті посіпак.

Дядько перелякано озирнувся, побачивши, що всі його захисники знищені, а Лорд-Дракон крокує до нього з палаючими від люті очима. В очікуванні смерті Олвард оскаженів окончательно:

— Тоді здохніть усі! Якщо я не отримаю нічого, то й ви не отримаєте свого сина!

Він різко замахнувся жертовним ножем, маючи намір кинути його прямо у сферу з Едріаном.

Але він не встиг.

Я не стала чекати, поки його рука завершить рух. Вся накопичена магія Сльози Джерела, мого роду та гніву матері зібралася в єдиний промінь, що вирвався з моїх пальців і влучив просто в руку Олварда.

Пролунав сухий тріск ламаних кісток. Ніж випав із його понівеченої руці й дзенькнув об камінь. Сам лорд Олвард відлетів під стіну печери від потужної магічної хвилі, безсило осідаючи на базальтові плити. Його дикий погляд згас, а губи лише беззвучно ворушилися.