Глава 16. Тіні під зорями та розірвана клятва

Ніч після святкування здавалася непорушною. Кришталеве місячне світло м'яко заповнювало галереї Східної вежі, а від засніжених піків Горгонських гір віяло звичним, затишним морозом. Але близько очікуваного третього часового дзвону замок здригнувся від неприродного, глухого поштовху, що проривався не з висоти небес, а з найглибших базальтових жил.

Я прокинулася миттєво. Сльоза Джерела на моїй шиї запекла так, ніби кристал занурили в розплавлене свинцеве місиво. Перстень батька на пальці спалахнув тривожним, мерзенно-багряним світлом, а всередині мого лона немовля затріпотіло від раптового магічного болю.

Поруч зі мною ліжко вже було порожнім.

Каелен стояв посеред покоїв у одних полотняних штанях, а його золоті очі палали вертикальними хижими зіницями. Шкіра на його передпліччях вкривалася дрібною темно-синьою лускою — первісний інстинкт Дракона відреагував раніше, ніж розум встиг усвідомити загрозу.

— Каелен... — мовила я, зводячись на ноги й стискаючи руками запеклий амулет. — Джерело... Хтось отруює магічну жилу!

— Не просто отруює, — процідив Лорд-Дракон із нищівною сталевою люттю у голосі. — Хтось розірвав зовнішній захисний контур ізсередини.

У цей момент з боку дитячих покоїв, де спав маленький Едріан під охороною двох добірних драконідів і чарівного щита, пролунав глухий, страхітливий вибух. Дерев'яні й кам'яні уламки з гуркотом розлетілися коридором, а вслід за ними пролунав різкий, пронизливий дитячий крик.

— Едріан! — закричала я, забувши про втому та свій стан.

Ми вискочили з покоїв за частку секунди. У вузькому коридорі висів густий, отруйно-зелений дим, що розпадався смердючим попелом. Обидва воїни-драконіди лежали на кам'яній підлозі непорушно, їхні важкі бронзові обладунки були вкриті чорною іржею від закляття розкладу.

У центрі дитячої кімнати, прямо над розтрощеною колискою, висіла химерна постать у багряно-чорній балахонній мантії.

Це був не звичайний найманець. З-під глибокого капюшона виглядало бліде, висушене обличчя з палаючими червоними очима — один із Верхніх Жерців Забороненого Ордену, яких колись наймав герцог Вальден. У руках жрець тримав непритомного Едріана, огорнутого пульсуючою сіткою з чорних залізних ланцюгів. Малюк не міг скористатися власною магією — отруйні ланцюги пили його силу, залишаючи на ніжній шкірі темні опіки.

Поруч із жерцем стояла постать, яку я вважала назавжди зниклою в стінах монастиря.

Лорд Олвард.

Мій дядько був виснажений, схудлий, із брудною сивою бородою, але в його очах палахкотіла така дика, божевільна жадібність, від якої холонула кров. У руках він тримав древній жертовний ніж, розшитий темними рунами.

— Віддай дитину, виродку! — заричав Каелен, і його голос перетворився на раскат первісного драконячого реву.

Повітря в кімнаті розжарилося до межі. Каелен зробив ривок уперед, з його долоней вирвався велетенський стовп золотого полум'я, готовий спопелити нападників.

— Крок уперед — і цей ніж встромиться в серце вашого спадкоємця! — верескнув Олвард, приставляючи лезо прямо до шиї непритомного Едріана. — Не смій чаклувати, Драконе! Жрець з'єднав життя хлопчиська з моєю рукою! Якщо я помру або завагаюся — ланцюги миттєво розірвуть дитину на шматки!

Каелен застиг на місці. Золотий вогонь довкола його кулаків дрижав і гаснув, поступаючись місцем жахливому відчаю. Воїн, який міг змісти цілу армію, був повністю знезбройний перед загрозою життю власного сина.

— Дядьку... — я ступила вперед, відчуваючи, як Берегиня всередині мене кипить від пекучої огиди. — Ти втік із монастиря, щоб знову продати свою кров? Ти підняв руку на дитину?!

— Замовкни, зраднице! — оскаженіло вигукнув Олвард, і його губи викривилися у судомній посмішці. — Ти мала стати моїм квитком до багатства! Ти мала віддати магію Вальдену, а замість цього стала Володаркою й кинула мене гнити серед ченців! Але Орден не забув про Древню Жилу! Кров цього хлопчиська — це останній ключ, який відкриє для нас справжню, неприборкану силу під цими горами!

— Олварде, візьми моє життя! — зробив крок Каелен, його голос дрижав від нестерпного болю. — Залиш дитину й Аеліну. Візьми мою силу, мою кров, мій замок — усе, що забажаєш!

— О ні, Лорде-Драконе, — зловісно усміхнувся Жрець, піднімаючи в повітрі чорний кристал сфери. — Нам потрібен не ти. Нам потрібна кров первісного союзу!

Перш ніж ми встигли зробити хоча б один рух, жрець ударив своїм посохом об кам'яну підлогу. У кімнаті вибухнула велетенська хвиля чорного магічного туману, яка осліпила нас і відкинула до стіни.

Я закричала, викидаючи вперед блакитний щит Берегині, але отруйний дим роз'їдав світло. Крізь кашель і гуркіт магічного розряду я почула зловісний сміх дядька й кришталевий тріск.

Коли туман розвіявся, а Каелен одним помахом руку змів залишки диму, кімната була порожньою.

Вікно, що виходило на східний обрив Горгонських гір, було вщент розтрощене. На підлозі залишалися лише краплі отруйної зеленої слизу, кілька уламків чорного кристала й білосніжна крайка Едріана зі слідами запеченої крові.

— Едріан! — мій крик розірвав нічну тишу замку, відбиваючись луною від усіх веж.

Я впала на коліна біля розтрощеної колиски, стискаючи в руках закривавлену крайку сина. Сльоза Джерела на моїй шиї забилася хаотично, з болем відгукуючись на відстані на загасаючий, слабкий вогник моєї дитини.

Каелен опустився біля мене. Його обличчя було блідим, як сніг за вікном, а в золотих очах горіла така первісна, смертоносна лють, від якої стіни Східної вежі вкрилися глибокими сітьовими тріщинами.

До кімнати, оголивши мечі, вбігли задихані Даріон і воїни варти, а за ними — зблідла Марта й Лія.

— Володарю! — вигукнув Даріон. — Сигнальні руни на нижніх ярусах активовані! Нападники пішли підземними ходами в бік Чорного Розколоту!

Каелен поволі звівся на ноги. Кожен його рух був наповнений важкою, нищівною силою. Він розвернувся до мене, витягуючи долоні й піднімаючи мене із землі.